Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
– Васильку!
– Що?
– Ти мене любиш?
– Люблю, Ксеню.
– А я тебе, Васильку, так люблю, так люблю, що хоч би ти мені що сказав, – усе б зробила.
– Усе?
– Усе! Що хоч – усе!
– Ну, а якби я сказав: плигни в річку?
– І плигнула б, хоч би зараз, – плигнула б.
І вона ще дужче пригорнулася до мене. Я поцілував її просто в очі і побачив, що вона плаче.
– Ксеню, голубко, чого ти?
– Ох, Василю, так чогось тяжко… Дома б’ють та лають… Он поїхали – хліба не кинули…
– Як то? Ти нічого ще не їла зранку?
– Нічого.
– Чому ж ти мені не сказала?
– Так… нащо? Я й без хліба перебуду.
Але я вже не слухав і біг додому. За кілька хвилин я повернувся з усякою їжею.
– Ксеню, голубко, їж!
Вона почала їсти, мішаючи хліб із слізьми. Попоїла трохи.
– Василю!
– Що, голубко?
– Знаєш… я думаю…
– Що?
– Я, мабуть, скоро вмру.
– Отож-таки!.. Що це ти вигадала? Чого це ти?
– Не знаю… Тільки так мені тяжко, так тяжко. Мабуть, якесь лихо буде.
Я глянув на неї – біла-біла, як крейда, та болесна така…
Лихо справді склалось таке, якого ми зроду не сподівалися, склалося другого ж дня, після ярмарку. Пам’ятаю, я сидів дома в хаті на лаві і щось робив. Коли чую, двері рипнули в сінях. Одчинилися хатні – Ксеня, бліда, заплакана, кинулась до мене.
– Василю, голубчику! Беруть мене… оддають.
– Що? Кому оддають?..
– У найми… Вчора батько на ярмарку найняли мене. Приїхав сьогодні брати… Чоловік той…
– Куди брати? Як брати?..
– У найми в чуже село. Ох, Василю, сховай мене! Сховай де-небудь, або я вмру, або втоплюся!
Вона вчепилася за мене, не пускала мене.
На крик увійшли батько. Не встигли вони спитатися, чого це ми плачемо, – чую, біжить хтось у хату. Одчинилися двері – мачуха.
Ксеня закричала не своїм голосом…
Батько відірвав мене від неї і виніс на руках у другу хату.
Я чув, як Ксеня кричала…
Її повезли, віддали…
І я більше не бачив її, ніколи не бачив… Мені сказано, що її мачуха віддала в містечко на п’ять років у найми. Я прожив ще два роки в рідному селі і не чув про неї нічого. Чув тільки, що жива. Потім батько віддав мене до міста вчитися. Як я там жив і що робив, – те не до речі тут оповідати; хай, може, іншим часом.
Але як повернувся я на деякий час додому, то чув, що її батько й мачуха з усією сім’єю переїхали жити кудись у інше село. Я питався про Ксеню. Казали: не знаємо.
Що з нею зробилося? Чи вона заробля собі хліб, тиняючися по чужих людях, по наймах? Чи досі вже спить у ямі, і літо засипа її могилу рясними квітками, а зима покрива холодним мертвим блискучим накриттям? Не знаю, не знаю… Тільки я її більше не побачив ніколи… ніколи…
Грицько
Грицько вибіг з хати веселий, радий. Батько оце тільки вернувся з міста і привіз йому дві цукерки і великого-великого бублика, такого великого та товстого, що, мабуть, він був більший од Грицькової голови. А проте, може, це Грицькові тільки здавалось, що бублик такий великий, бо хлопець так не часто їв бублики і все маленькі. А надто що тепер був піст – петрівка[106], їсти було мало чого: хліб, та борщ, та каша або просто хліб та борщ щодня. А тут бублик – такий великий!
Грицько вже роззявив рота та й хотів припасти до бублика своїми білими зубами, але зупинивсь – він мов хотів довше поласувати і почав крутити бублик у руках, нюхати, як він гарно пахне. Потім згадав, що бублик ще смачніший буде з вишнями.
«Піду в садок – нарву ягід!» – подумав Грицько і перестрибнув через перелаз[107] з двору в садок.
Садок був невеличкий, але рясний. Нешироким поділком[108] він простягсь аж до річки, мало не до самісінької кручі. Тут були яблуні, сливи, вишні, – вишень найбільше. Віти так і гнулись під спілими червоними ягідьми.
Грицько підскочив до вишні і хотів рвати ягоди, але ту ж мить зупинивсь.
Під вишнею стояв невеликий, як і Грицько, років десяти хлопець, але низенький, присадкуватий[109]. Це був Семен, сусідин Мотрин син. Мотря була вдова і жила сумежно[110] з Грицьковим батьком, її садок теж був сумежно з його садком. Та хоч і сусіди були Грицько та Семен, але ніяк не могли поладнати. Грицько був говіркий, веселий, любив пореготатися; Семен був мовчазний та похмурий. Грицько часто дивувався, чого це і Семен, і його мати все такі похмурі, і одного разу спитавсь про це в матері. Матері часто доводилося зчиняти з Мотрею спірку то за свиней, то за курей, і вона сказала:
– Того похмурі, що дуже злі.
Але батько сказав:
– Якби вони не були такі вбогі, то, може, не були б і такі злі.
– Як-то? – спитався Грицько.
– Так, – одказав батько, – як живеш недоїдаючи щодня та б’єшся, як риба об лід, заробляючи, то не будеш веселий.
Грицько цього до пуття не зрозумів. Йому здалося, що коли добрий, то вже добрий, а коли злий, то злий. А Грицьків батько був чоловік не вбогий, і через те Грицько недостатків не знав. І Грицько згодився з матір’ю і подумав: «Ні, вони злі».
І він з Семеном поладнати не міг: вони один одного не полюбляли і вкупі не гралися.
Грицько побачив, що Семен рве ягоди, і зупинився. Він подумав: «І чого він тут ягоди рве? Адже у їх свій садок єсть».
Семен почув, що хтось іде, озирнувся і побачив Грицька. Він почервонів страшенно, а потім зблід. Хлопці дивились один на одного і мовчали. Нарешті Семен підвів голову і глянув Грицькові просто в вічі. Погляд його був сердитий.
– Чого ж ти? – промовив Семен нарешті. – Може, битимеш мене, що я у вас ягоди рву?
Грицько подумав: «Ба, який злий!» – і промовив:
– А ти чого поліз у чужі вишні? Хіба в тебе своїх нема? Адже у вас так рясно, як і в нас.
Семен глянув на свій садок і промовив:
– Рясно! Не дуже-то й рясно… Мати не дають їсти – кажуть: продам та хоч на спідницю собі наберу та тобі чоботи дам пошити… А то, кажуть, саме
