Ґолем - Густав Майрінк

Жодній живій душі не кажіть, що я Вам писала. І про те, куди сьогодні підете — теж!

Ваше доброзичливе, шляхетне обличчя вселило в мене зовсім недавно велику довіру (з маленького натяку на подію, свідком якої Ви стали, зможете здогадатися, хто Вам пише, бо підписатися я боюся), а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем, — усе це докупи наснажило мене звернутися до Вас, як до єдиної людини, яка може допомогти.

Благаю, прийдіть сьогодні о п’ятій годині вечора в собор на Градчині. Незнайомка».

Певно, з чверть години просидів я, ошелешений, з листом у руках. Надзвичайний, піднесений настрій, у полоні якого перебував я з учорашньої ночі, умить розвіявся, ніби від свіжого подмуху вітру нового земного дня. Дитя весни, юна доля, щедра на обіцянки, йшла до мене. Людське серце просило помочі в мене. У мене! Як раптом змінилася моя комірчина! Різьблена, поточена шашелем шафа вдоволено споглядала навколишній світ, а чотири фотелі видались мені приязними старенькими, що сидять навколо столу й, добродушно посміюючись, грають в карти таро.

Мої самотні години сповнилися змістом, розкішшю та блиском.

Невже прогниле дерево ще зможе дати плоди?

Я відчув, як заструменіли в мені життєдайні сили, які досі дрімали сховані в надрах моєї душі, засипані рінню буденності — так пробивається крізь кригу джерело, коли надворі завесніє.

Я сидів з листом у руці й знав, що зумію допомогти, чого б це мені не коштувало. Незмірна радість у моєму серці давала мені цю впевненість.

Я знову й знову перечитував рядок: «…а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем…» Мені перехоплювало подих від тих слів. Хіба не були вони обіцянням: «Ще нині ти будеш зі мною у раю»?

Рука, прохаючи моєї допомоги, простягала мені дарунок: спомин, якого я так спрагло жадав, який відкриє мені таємницю, допоможе відслонити завісу, що відгородила мене від минулого.

«Ваш добрий, світлої пам’яті батько…» Якими чужими видавалися мені ці слова, коли я промовляв їх уголос. Батько… На якусь мить перед моїми очима зринуло втомлене обличчя старого сивого чоловіка в кріслі біля моєї скрині. Чуже, цілком чуже, та водночас моторошно знайоме… А тоді мої очі знову побачили сьогодення, і удари серця ознаменували повернення до реальності.

Злякано я зірвався на ноги: невже спізнився? Глянув на годинника — слава Богу, лише пів на п’яту!

Зі спаленьки поряд я взяв плаща, капелюха й рушив униз сходами. Яке мені нині діло до шерехів темних кутків, злостивих, похмурих, роздратованих погроз, якими вони завжди повняться: «Не пустимо тебе… ти наш… не хочемо, щоб ти радів… ще тільки радості бракувало в цьому домі!»

Тонкий, отруйний пил, що завжди сіявся з коридорів та закапелків і душив мене, тепер кудись запропастився від живого подиху моїх вуст.

На хвильку я затримався біля дверей Гіллеля.

Зайти?

Притлумлена боязкість стримала мене, я не постукав. Якось дивно я почувався сьогодні — ніби мені тепер зась до нього.

І вже десниця життя гнала мене вперед, униз сходами.

Провулок білів у снігу.

Мені здавалося, люди вітаються зі мною; не пригадую, чи відповідав їм… Раз у раз я намацував листа на грудях.

Від нього віяло теплом…

Я брів під арками переплетених гіллям алей Старомістя, повз залізний фонтан з мереживними ґратками, увішаними крижаними бурульками, далі — кам’яним мостом із статуями святих та Йоанна Непомука.

Унизу нуртувала ненавистю спінена ріка, ударяючись у підвалини набережної.

У напівмареві мій погляд упав на витесану з піщаника скульптурну групу святої Луїтґарди з «муками проклятих»; сніг густо лежав на повіках каянників та на складених до молитви їхніх руках, скутих ланцюгами.

Арки брам брали мене в свої обійми і знову відпускали, повз мене повагом пропливали палаци з мереживними, величавими порталами, левами з бронзовими кільцями в пащах.

І тут теж лежав сніг, усюди сніг. М’який, білий, мов хутро велетенського полярного ведмедя.

Високі, статечні вікна з сяючими скрижанілими карнизами байдуже дивилися на хмари.

Мене дивувало, що небом линуло в далеч так багато птахів.

Доки я піднімався на Градчину численними гранітними сходинами, де на кожній вмістилося б по четверо людських тіл, з виднокола крок за кроком зникало місто з його дахами й фронтонами.

Уже сутінки ковзали фасадами будинків, коли я вийшов на пустельний майдан, посеред якого пнувся у піднебесся, до янгольського трону, собор.

Сліди ніг з крижаними скоринками по краях вели до бічного входу.

Звідкись, з віддаленого помешкання, линули у вечірній тиші тихі, заблукані звуки гармоніки. Наче тоскні сльози скочувалися у самотність.

Я почув за собою зітхання обшивки, коли церковні двері впустили мене досередини, і я опинився у темряві. Золотий вівтар зблиснув до мене в застиглому супокої храму в блакитно-зеленавому мерехтінні умираючого світла, котре спадало крізь різнобарвні вітражі вікон на ряди лав. Червоні скляні лампадки виблискували розсипами іскор.

Млосні пахощі воску й ладану.

Я сів на лаву, відхилившись на спинку. Кров у моїх жилах дивно стишила свій біг у цьому царстві супокою.

Життя з завмерлим биттям серця сповнило навколишній простір — затаєне, терпеливе чекання.

Срібні священні реліквії спочивали вічним сном.

Ось! Десь ген здалеку долинув приглушений стукіт копит, ледь відчутно зачепив мій слух, ніби хотів пробитися крізь товщу стін і затих.

Невиразний звук — мов дверцята карети хряснули…

Шелест шовкової сукні наблизився до мене, і ніжна, витончена жіноча долоня торкнулася моєї руки.

— Прошу, будьте ласкаві, ходімо до тієї колони. Я не можу розмовляти тут, на лаві, про те, що хочу Вам розповісти.

Урочисті образи довкруж мене розсоталися, залишивши по собі тверезу буденність. Раптом усе стало сірим й непоказним.

— Я й справді не знаю, як Вам дякувати, майстре Пернат, що Ви відважилися, мені на догоду, пройти чималий шлях за такої негоди.

Я у відповідь пробурмотів якусь банальщину.

— Але я не знала іншого місця, де могла б почуватися у більшій безпеці, не боятися стеження. Сюди, до собору, мабуть, ніхто за нами не крався…

Я витягнув листа й простягнув його дамі.

Вона вся угорнулася в дороге хутро, але за голосом я відразу впізнав ту, що тоді нажахана влетіла до моєї комірчини на Півнячій вулиці, утікаючи від Вассертрума. Я не здивувався, бо й не сподівався зустріти тут когось іншого.

Прикипів поглядом до її обличчя, яке в присмерку церковної ніші здавалося іще марнішим, аніж було, мабуть, насправді. Від її вроди мені перехопило подих, я стояв, мов зачарований. Я б залюбки впав