Ґолем - Густав Майрінк

Спокійна благодать, яку відчуваєш, повернувшись після довгих мандрів додому, розлилася у моїй душі.

У кімнаті панувала сутінь, розмиті обриси вікна з хрестовидною рамою проступали крізь тьмявий мерехтливий туман, що сіявся знадвору.

Усе навколо я сприймав, як належне, і не здивувався ні тому, що Гіллель увійшов з єврейським суботнім семисвічником, ані тому, що він спокійно привітався зі мною, як з людиною, приходу якої тут сподівалися.

Доки він міряв кроками кімнату, переставляв якісь речі на комоді; потім запалив від підсвічника в руках інший семисвічник, мені нараз впало в око те, чого я ніколи в ньому не помічав за всі роки, прожиті в цьому будинку, хоча ми й часто зустрічалися на сходах, три або й чотири рази на тиждень: пропорційність усього його тіла, витончені риси обличчя і шляхетне чоло.

У відсвіті свічок я побачив, що він не старший за мене — щонайбільше сорок п’ять.

— Ти прийшов на кілька хвилин раніше, ніж я сподівався — озвався він за якусь хвилю, — інакше я б уже запалив свічки.

Гіллель показав на підсвічники, підійшов до нош і, як мені здалося, спрямував погляд своїх темних, глибоко посаджених очей на когось, хто стояв або вклякав мені у головах, і кого я не міг розгледіти. При цьому він заворушив устами й щось безгучно промовив.

Умить невидимі пальці відпустили мого язика, заціпеніння минулося. Я підвівся і озирнувся: нікого, окрім мене й Шемая Гіллеля у кімнаті не було.

Тож те, що він звернувся до мене на «ти», і його слова, що він сподівався мого приходу, стосувалися мене?

Та більше за ці дві обставини вразило мене, що я анітрохи не здивувався.

Гіллель, вочевидь, відгадав мої думки, бо приязно усміхнувся, допоміг підвестися з нош і, показавши на фотель, мовив:

— Жодного дива не сталося. Жахають людей тільки примари — кишуф. Життя колеться і пече, як волосяниця, а сонячні промені духовного світу леліють і зігрівають.

Я мовчав, жодна відповідь не спадала мені на думку. Та Гіллель її і не сподівався, він сів навпроти мене, невимушено повів далі:

— Навіть срібне свічадо, якби вміло відчувати, страждало б від болю тільки тієї миті, коли його шліфують. Блискуче й гладке, воно віддзеркалює усі картини без болю та тривоги.

— Добре людині, — додав він стиха, — яка може сказати про себе: мене відшліфували.

На мить він поринув у задуму, і я почув, як він прошепотів гебрейською слова: Lischuosecho Kiwisi Adoschem — Я уповаю на поміч твою, Господи!

Потім його голос виразніше забринів у моєму вусі.

— Ти прийшов до мене в глибокому сні. Я тебе розбудив. У псалмах Давида сказано:

«Тоді сказав я собі самому: нині почну я. Правиця Божа здійснила перетворення це».

Устаючи з ложа, люди гадають, ніби скинули з себе сон і не здогадуються, що стали жертвою оманних відчуттів і здобиччю нового, набагато глибшого сну, ніж той, з якого щойно вийшли. Існує лише одне істинне пробудження, те, до якого ти саме наближаєшся. Розповіси про це людям, і вони вважатимуть тебе за хворого, бо їм тебе не зрозуміти. То ж безсенсовно і жорстоко їм про це казати.

Вони зникають, як потік…

Вони — ніби сон,

Ніби трава, яка скоро зів’яне,

Яку ввечері скосять, і вона зсохнеться…

— Хто той незнайомець, який приходив до мого помешкання і дав мені книгу Іббур? На яву чи вві сні бачив я його? — хотів я запитати, але Гіллель відповів ще до того, як я встиг вимовити ті слова.

— Уяви собі, чоловік, який тебе відвідав і якого ти називаєш Ґолемом, означає воскресіння з мертвих через духовне життя. Кожна річ на землі є нічим іншим, як одвічним символом у тлінних шатах.

Як ти думаєш очима? Кожну форму, яку бачиш, ти сприймаєш очима. Усе, що прибрало форму, первісно було примарою.

Я відчув, як усі поняття, що досі міцно трималися на якорі в моєму мозку, раптом зірвалися з припони, і їх, наче кораблі без штурвалу, понесло у відкрите море.

Гіллель спокійно вів далі:

— Хто прокинувся, не може вмерти. Сон і смерть — одне і те саме.

«…не може вмерти?» — глухий біль діткнувся мене.

— Дві стежини в’ються поряд: шляхи життя і смерті. Ти взяв книгу Іббур і читав її. Твоя душа зайшла в тяж від духа життя… — долинали до мене його слова.

«Гіллелю, Гіллелю, відпусти мене тим шляхом, яким простують усі люди! Шляхом смерті!» — розпачливо волало все в мені.

Обличчя Шемая Гіллеля немов застигло, стало суворим.

— Люди не йдуть ніяким шляхом, ні життя, ані смерті. Їх кружляє, мов вихором полову. У Талмуді мовиться: «Перш ніж Бог сотворив світ, він поставив перед своїми створіннями люстро, щоб вони побачили духовні страждання буття і насолоди, які згодом їм уготовані. Тоді одні прийняли страждання, а інші відмовилися, і Бог викреслив їх з книги живих». Ти ж простуєш своєю дорогою, обраною власною волею. Навіть якщо й сам цього тепер не усвідомлюєш, ти покликаний самим собою. Не журися, на все свій час: зі знанням прийдуть і спомини. Знання і спомини — одне й те ж.

Приязний, майже ніжний голос, яким промовляв Гіллель, повернув мені душевний спокій. Я почувався так затишно, мов недужа дитина на батькових грудях.

Я підвів очі й побачив ураз, що кімната заюрмилася людьми, вони обступили нас: деякі в білих жалобних саванах, які носять старі рабини; інші з трикутними капелюхами на головах, зі срібними пряжками на черевиках — але Гіллель провів долонею по моїх очах, і кімната знову спорожніла.

Потім старий архіваріус випровадив мене на сходи, дав запалену свічку, щоб я міг присвітити собі, доки підніматимуся до свого помешкання…

Я ліг у ліжко трохи поспати, але солодка дрімота ніяк не хотіла огортати мене, натомість на мене найшов