"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
— Це великий російський радянський письменник Максим Горький. Він народився…
— Подробиць не треба, — люб'язно перебив Гернгросс. — Письменники — не моя сфера, — усміхнувся він. — Я займаюсь виробництвом пластичних матеріалів. І коли нам попадеться пам'ятник людині, зв'язаній з цією великою справою, я попрошу вас якнайбільше розповісти про неї… Скажіть, цей великий будинок— якийсь офіс?
— Ні. Це просто жилий будинок. Між іншим, у цьому будинку жив і помер наш талановитий поет-пісняр Василь Іванович Лебедєв-Кумач.
Гернгросс розреготався.
— Що у вас, вся література розташувалася на цій площі?
— Чому тільки на цій? — серйозно заперечила Рая. — Поряд площа — там стоїть пам'ятник великому радянському поету Маяковському. А далі ще площа — там знаменитий пам'ятник Пушкіну. На Арбаті — Гоголь…
Гернгросс дивився на неї здивовано, він не розумів, чому дівчина сердиться.
Коли носильник приніс чемодани, Гернгросс і Рая сіли в машину і поїхали до готелю «Національ», де туристові був приготовлений номер. Рая мовчала. Вона не знала, чим зацікавити свого підопічного; попередній її план — дорогою розповісти йому про визначні місця вулиці Горького — виявився вичерпаним. І вона боялася, що цей пан чомусь її одразу не злюбив і, приїхавши до готелю, попросить замінити перекладачку, і всі в бюро обслуговування думатимуть, що вона не справилась. Але ж вона все робила правильно, діяла так, як учили на курсах.
— А хто цей на коні? Теж письменник? — з хитрою посмішкою спитав Гернгросс, показуючи на пам'ятник Долгорукому. Рая вже розкрила рот, щоб розвіяти помилку свого підопічного, але Гернгросс, сміючись, приклав палець до уст.
— Давайте домовимось. Не обтяжуйте мене непотрібними мені знаннями. Якщо мене щось зацікавить, я спитаю сам. Я взагалі ворог розмов на безпредметні теми. А от про пластики — скільки завгодно. Але навряд чи це цікавить вас.
— Чому? Мене повідомили про ваш профіль заздалегідь, — заперечила Рая. — У плані для вас є поїздка на виставку нашої промисловості пластмас. Я прочитала книжку.
— Так це ж чудово! — Гернгросс дзвінко ляснув себе по коліну.
Вони під'їхали до готелю.
Весь день Рая чергувала в кімнаті перекладачів, чекаючи виклику Гернгросса. Але він її не покликав. До сніданку він ходив по магазинах. Виходячи з готелю, сказав Раї, що з міркувань ощадливості в магазини завжди ходить без жінок. Винятку з цього правила він не робить навіть для дружини… Потім він обідав у компанії інших туристів і з ними ж увечері пішов на балет.
— А ви йдіть до тата й мами, — сказав він Раї. — Балет зрозумілий усім своїм інтернаціональним мовчанням.
Одначе вранці він сам попередив Раю, щоб вона нікуди не йшла: вони їдуть на виставку радянських пластмас.
Рая ще раз перегорнула страшенно нудну і незрозумілу їй книжку про пластичні маси. І з острахом чекала поїздки на виставку.
А поїздка пройшла чудово. На експонатах були таблички — читай собі та перекладай на німецьку. І Гернгросс жодного разу ні про що не перепитав. Було видно, що справу цю він знає і нічим здивувати його тут не можна.
На другий день Рая зранку без діла вешталась біля бюро обслуговування. Потім їй це набридло, і вона взялася підбирати газетні вирізки. А Гернгросс з трьома туристами з Японії подався вранці до Третьяковської галереї. Рая провела його до машини.
— Не ображайтесь на мене, Раю, — сказав Гернгросс. — Але перекладати картини так само безглуздо, як і балет…
У Третьяковській галереї Гернгросс спочатку підключився до екскурсії німецької молоді з НДР. Екскурсовод гарною німецькою мовою розповідав досить цікаві речі, і Гернгросс не нудьгував. Його тільки дратували надто вже самовпевнені хлопці й дівчата з цієї Німеччини Ульбріхта. Кінець кінцем він одійшов від них і, безладно вештаючись по галереї, зайшов до залу, де експонувалися російські ікони.
О, це дуже цікаво! Хтось з людей його кола казав, що російські ікони незрівнянні і коштують дуже дорого. Гернгроссу особливо сподобалась одна з них, намальована на погано обструганій дошці. Здавалося, з самих її шпарин проступало жіноче обличчя з спокійними, трохи сумними очима. Гернгросс не втримався і доторкнувся до ікони пальцем: йому не вірилось, що на дошці є шар фарби.
— Громадянине! Торкатися руками заборонено! — гучно пролунало в порожньому залі.
Гернгросс відсмикнув руку й озирнувся. На нього суворо дивилась худенька жінка в форменому халатику галереї. І раптом він побачив, що її очі розширюються, вона хоче закричати… і не може… Гернгросс мимоволі ступив крок назад. Він зрозумів тільки одне: ця жінка його знає. Він швидкими кроками пройшов повз неї, а опинившись у сусідньому залі, ще швидше попрямував до виходу. У дворі, розштовхуючи людей, він навально прорвався до воріт.
Щастя! З таксі вилізли й пішли до галереї дві дами. Гернгросс вскочив у вільну машину.
— Хутчіш вперед!
Водій, не дуже кваплячись, включив швидкість, і машина помчала провулком.
У цей час до міліціонера, який чергував біля під'їзду галереї, підбігла жінка в форменому халатику. Показуючи на таксі, що віддалялося, вона, важко дихаючи, вимовляла окремі слова:
— Гестапо!.. Кат!.. Заарештуйте!.. Гестапо!..
— Спершу, громадяночко, заспокойтеся, — статечно порадив їй міліціонер, але про всякий випадок все ж поглянув услід таксі і запам'ятав його номер: чи то 30–32, чи то 30–37. Машина була вже далеко… — Ну, заспокоїлися, громадяночко?
— Боже ж мій! Беріть машину, наздоганяйте! Він же втече!
— Громадяночко, скажіть ясно, що трапилося? Крадіжка?
— Та ні ж! Отой, що поїхав… Це ж кат гестапо… Бив мене… Мучив… Коли війна була… Я його впізнала… Він злякався і навтіки…
— От тепер усе ясно. Як ваше прізвище?
— Олейникова. Лідія Вікторівна Олейникова. Я тут працюю.
— Я бачу. Почекайте. Я зараз.
Міліціонер пішов до свого постового телефону, викликав чергового по місту і повідомив про пригоду:
— Так… 30–32 чи 30–37. Світло-сіра. Прізвище заявника —
