"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Чого такий сумний?

Щукін промовчав, навіть не підвів на Рудіна очей.

Усі вони об'єдналися лише минулої ночі. Рудіна і Щукіна підпільники привели на базу Маркова ввечері. Побачивши Рудіна — живого, неушкодженого, веселого, тільки трохи змарнілого, Марков кинувся до нього назустріч, обняв, притиснув до себе. В цих мовчазних обіймах вони простояли деякий час, а потім довго трясли один одному руки і обидва ніби не знали жодного потрібного в цю хвилину слова.

— Ну, хлопче… Ну, хлопче… — без кінця повторював Марков.

— Нормально… Нормально… — відповідав Рудін.

Галя по-військовому виструнчилась перед Рудіним, очі її сміялись.

— Доповідаю: ваших радіограм не перекручувала і була слухняною, — відрапортувала вона.

Рудін якусь мить, посміхаючись, дивився на неї, не розуміючи, про що вона каже, а потім згадав своє прощання з нею і зареготав.

— Диви-но, не забула! От так Галя-Галочка! Дай же я тебе поцілую…

Рудін обняв дівчину, і поцілунок припав у скроню, бо Галя засоромилася і відхилилась.

Усім було гарно, ї тільки ніяково почував себе Щукін. Рудін згадав про нього і відрекомендував його Маркову.

— Я зобов'язаний висловити вам подяку… — почав Щукін, як видно, заздалегідь продумані слова.

— Не треба, не треба, — перебив його Марков. — Найважливіше для себе зробили ви самі. І я радий за вас.

Але що б там не було, скільки б важливого Щукін не зробив, а при ньому Марков і Рудін відверто говорити не могли. Рудін коротко повідомив, який документ у них є і вони стали обмірковувати, що робити далі.

В цей час з'явився Бабакін. Знову обійми і, здавалося б, пусті, а насправді такі промовисті слова і фрази.

— Годину тому, — розповідав Бабакін, — я дізнався що з міста чухрають останні фріци, і вирішив, що більші мені торгувати не треба. Забіг до свого ларка, взяв рацію і сюди, додому… Але про Кравцова нічого не знаю, — винувато сказав він Маркову.

— І ми теж нічого, але я твердо вірю, що він вирине, — сказав Марков.

— Факт, вирине! — переконано вигукнув Бабакін. — У нього прорветься його знамените нетримання рішучості і… порядок!

Згадали про Добриніна, підвелися і мовчанням вшанували його пам'ять. Потім говорили про Савушкіна, який після проведеної ним операції з Щукіним перебував тепер на зв'язку при підпільному обкомі партії.

Про сон ніхто й не думав. Проговорили всю ніч А вранці пішли до міста зустрічати свої війська…

Коли в потоці машин з мотопіхотою до них наблизилася явно командирська машина — трофейний пом'ятий «оппель-адмірал» з відкритим верхом, Марков вийшов на дорогу і підняв руку.

— В чому справа? — сонним голосом спитав моложавий генерал, що сидів поряд з шофером.

— Мені терміново потрібен начальник вашої розвідки або особливого відділу…

Генерал оглянув Маркова стомленими очима.

— Навіщо?

— У справах служби, товаришу генерал, — ледь посміхнувся Марков.

Генерал обернувся до офіцерів, що сиділи позаду.

— Вилазь, друже Іващенко. Годі кататися, треба працювати,

З машини вибрався щуплий полковник у пенсне на тонкому з горбинкою носі. «Оппель» помчав далі…

— В чому справа, товаришу? — зовсім по-цивільному спитав полковник Іващенко і, скинувши пенсне, почав протирати його синьою хусточкою.

— Я повинен знати, з ким я розмовляю, — тихо і трохи винувато сказав Марков.

— Ви ж чули… — полковник Іващенко укріпив пенсне на носі.— Іващенко. Полковник Іващенко. Начальник розвідки армії. Слухаю вас.

— Підполковник Марков. Начальник особливої опергрупи, що діяла в німецькому тилу, — відрекомендувався Марков.

— Марков… Марков… — повторив полковник Іващенко, не випускаючи руки Маркова. — Звідкись я це прізвище знаю. Ага! Ви по відомству комісара держбезпеки Старкова? Точно?

— Точно.

Тепер Іващенко дивився на Маркова з неприхованою цікавістю.

— Чим я можу бути вам корисний?

— По-перше, нам потрібна охорона, з нами дуже важливі документи. Потім нам на деньок потрібне приміщення, і, нарешті, мені треба негайно дістати літак на Москву, а до цього телефонний чи телеграфний зв'язок з генералом Старковим.

Організувати охорону виявилося не так просто: командири не хотіли залишати тут своїх солдатів. Довелося полковнику Іващенку від умовлянь перейти до наказу, і, хоча це виходило в нього не дужо грізно, все ж невдовзі в розпорядження Маркова надійшла розбита полуторка і з нею шестеро солдатів.

— Полуторки не треба, — сказав Марков.

Майор, що віддавав своїх солдатів, докірливо глянув на Маркова.

— Тобі може й не треба, а мої солдати пішки своє господарство не наздоженуть.

У місті вони зайняли невеликий будиночок біля центральної площі. Рудін і Бабакін почали упаковувати порваний список і аркушики з шифрованим його записом. Галя Громова в супроводі трьох бійців поїхала по своє майно в морг. Іващенко пішов роздобувати літак, а Марков на вузлі зв'язку чекав з'єднання з Москвою. Із зв'язком не клеїлось. Так завжди буває відразу після влаштування вузла на новому місці. Нарешті до комутатора Міністерства оборони пробились, але з'єднатися з комутатором держбезпеки ніяк не щастило. Нервував Марков. Нервував опухлий від безсоння начальник вузла зв'язку.

Раптом телефоніст, що викликав Москву, повернув до Маркова своє залите потом стомлене обличчя.

— Старков на проводі.

Марков вихопив у нього трубку.

— Товариш Старков! — закричав Марков. Телефоніст показав йому, що треба натиснути клапан на трубці.

— Старков слухає,— пролунав далекий знайомий голос— Я слухаю, говоріть голосніше.

Марков прокашлявся.