"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
У гаражі пасажира не виявилося. Замість нього з Артамоновим розмовляв симпатичний молодий товариш. Це був Глєбов.
— Розкажіть мені, де ви були сьогодні між десятою і одинадцятою ранку, — попросив Глєбов.
Артамонов хотів було спитати, а хто ти такий, щоб я для тебе балачки розводив, але одразу ж подумав, що трубити півдня по радіо марно не будуть.
— Де я в цей час був? Дайте-по пригадати… Значить, Преображенка. Потім ЦПКіВ Горького… Потім ГУМ… Потім Савеловський… Потім знову ГУМ… Потім Химки. А звідти на виклик сюди.
— А в районі Третьяковки ви не були?
Артамонов відповів не відразу, ніби силкувався пригадати. Насправді ж він швидко міркував: «Ясно — здача. Бучу зчинила бісова душа. Але засікли мене, очевидно, точно і петляти небезпечно. Нехай вона згорить, ця тричі проклята п'ятірка!»
— Так, я був і там.
— Там ви взяли високого статечного чоловіка у світло-сірому костюмі? — спитав Глєбов.
— Ну, взяв. І що з того?
— Куди ви його відвезли?
— Метро Білоруський вокзал.
Артамонов дивився на симпатичного молодого товариша, бачив, як той хвилюється, і не міг зрозуміти, чого б це. Невже через нещасні чотири карбованці з полтинником?
— Він зайшов у метро?
— Не те що зайшов — вбіг.
— Дорогою він що-небудь казав?
— Тільки «хутчіш» та «хутчіш». Я йому сказав, що не хочу штраф платити, тоді він заявив, що всі штрафи заплатить сам. Щедрий… на слово.
— Він говорив по-російському?
— Так. Тільки він, по-моєму, не росіянин, слова калічить.
— Як він з вами розплатився?
— Добре розплатився, — почав посміхаючись Артамонов.
— Мене не цікавить сума, — перебив його Глєбов. — Він платив монетами чи бумажкою?
— Бумажкою, бумажкою… — огризнувся Артамонов.
— Вона у вас збереглася?
Артамонов м'явся, знову вдаючи, що хоче пригадати, чи є в нього та п'ятірка.
— Товаришу Артамонов, це дуже важливо, щоб бумажка виявилася у вас! Дуже важливо!
Артамонов не кваплячись дістав гаманець і витяг з нього п'ятірку. Він уже розумів, що справа не в здачі.
— Обережніш! — крикнув Глєбов. — Тримайте за кінчик.
Артамонов кинув п'ятірку на стіл.
— Спасибі, товаришу Артамонов. Велике вам спасибі. Ви не уявляєте, як дорого коштує ця п'ятірка.
— Чому ж це не уявляю?
— Вам збитків зазнавати ні до чого, — спохватився Глєбов і, вийнявши з кишені п'ять карбованців, віддав їх Артамонову. — Поки що ви вільні.
— Що значить поки що? — стривожився Артамонов.
— А те, що вас не мусить здивувати, якщо ми викличемо вас до себе в КДБ. Можливо, треба буде з вашою допомогою встановити особу цього пасажира. І останнє: нікому про подію жодного слова.
— Зрозуміло…. — здивовано сказав спроквола Артамонов, підвівся і, переступаючи з ноги на ногу, зніяковіло додав: — Він, між іншим, здачі не взяв. На лічильнику було всього сорок сім копійок.
Глєбов розсміявся.
— І ви гадали, що вас викликали відібрати здачу?
— Не без того…
— Зачекайте трошки, я оформлю протокол, ви мусите підписати…
Закінчувалась оперативна нарада в генерал-майора Маркова. Тут були полковник Рудін, майор Бабакін, лейтенант Трегубов, старший лейтенант Глєбов і ще три оперативні працівники.
— Я хочу звернути вашу увагу, товариші, на те, як просто пощастило викрити цього дуже досвідченого розвідника, — говорив Марков посміхаючись. — Якось в одній критичній статті про пригодницьку літературу я прочитав таку тираду: нам, мовляв, набридли в цих творах пильні прибиральниці з готелів, які ловлять шпигунів, наче мух. Це могла написати людина, яка нічого не розуміє в тому, про що пише. Їй подай баскервільського собаку, карколомний сюжет або щось у цьому дусі. Ну, а нам прибиральниці не набридли. І ви погляньте, яку роль у цьому викритті зіграла найелементарніша добросовісність різних людей… І насамперед, звичайно, сигнал Олейникової. Вона молодець! Адже вона розуміла, що через це випливе на світ історія її кохання до есесівця в таборі…— Марков помовчав. — Рудін і Бабакін, і я — ми давно знайомі з цим паном. Ми його знали на прізвище Мюллер. Це материй ворог нашої держави. Тепер нам треба дізнатися, чого він завітав до нас. Зараз головне — не спускати з нього очей ні на хвилину. Але працювати обережно, щоб не сполохати цього хижака. Він трохи заспокоїться і тоді, певно, займеться тим, заради чого приїхав. Хоч може статися й так, що, злякавшись, він не буде нічого робити і поспішить поїхати додому, а згодом замість нього приїде хтось інший. Та я гадаю, що виїхати йому ми все ж не дозволимо. Отже, дійте, товаришу!
…Гернгросс захворів. Прийшов до готелю і одразу ж викликав до себе Раю Гінзбург. Вона побачила його в постелі. Він неголосно стогнав. Звівши страждальницький погляд на Раю, він спробував посміхнутись.
— От який кепський турист вам дістався… — сказав він, і обличчя його скривилося від болю. — Біда, люба Раю! З часів війни в мені таїться паскудна хвороба — запалення нервових закінчень сонячного сплетення.
— Я викличу лікаря! — Рая попрямувала до телефону.
— Почекайте… — зупинив він її.— Марна справа. Медицина не знає ні причин цієї хвороби, ні того, як її лікувати… — Він знову скривився, пережидаючи біль. — От, відпустило. Минулого року я їздив до Швейцарії — там знайшовся професор, який нібито справлявся з моєю хворобою. Після його лікування я гадав, що всі мої муки закінчились. І раптом… Сьогодні ось був у Третьяковській галереї, настрій чудовий, зайшов до залу ікон, і тут… Такий біль, Раєчко, що стаєш від нього божевільним, не пам'ятаєш, що робиш. Як поранена тварина інстинктивно мчить до своєї нори, так і я під час приступу мчу додому… — Він посміхнувся і
