"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Війна триває. Петро Марченко зараз у Берліні. А Кравцов десь зі своєю зондеркомандою. Вони воюють. Все-таки чудова професія — розвідник. Вічно воюючі солдати Батьківщини. Вони гинуть, коли навіть немає на землі війни. Раптом згадався Коля Кримов, разом з яким вони за комсомольською мобілізацією прийшли в ЧК. Перед війною Кримов працював у Німеччині. Ще на початку сорок першого року він почав надсилати донесення про те, що Німеччина готує напад на Радянський Союз. Йому в грубій формі відповідали, що він замість вірогідної інформації збирає провокаційні чутки. Кримову не повірив Сталін — людина, що була для Колі мало не богом. І в день, коли гітлерівські банди ринулися через наш кордон, Коля Кримов застрілився. Там, у Берліні… Звичайно, можна тепер спокійно розмірковувати про те, що він виявив слабкодухість, замість того, щоб з ще більшою люттю боротися з ворогом. Але хто знає, скільки він пережив за ті місяці, коли бачив, як насувається на Батьківщину велика біда, коли він, щохвилини ризикуючи життям, здобував усе нові і нові докази того, передавав їх у Москву і у відповідь одержував: «Це провокація». Ану ті, хто спокійно тепер розмірковує, станьте на хвилинку на місце Колі Кримова. У нього ж було звичайнісіньке серце — пульсуюча грудочка м'язів, пронизана живими нитками нервів. Адже навіть стальна струна рветься, якщо її перетягнути… А тепер там, у Берліні, Петро Марченко, він немовби підхопив незримий прапор, що випав з рук Колі Кримова. Щасти тобі, дорогий Петре!.. Так, ми солдати, і, як належить на війні, ми зазнаємо втрат. І ми по-солдатському змикаємо лави, щоб іти далі, вперед, бачачи перед собою одну святу мету — спокій і щастя своєї Вітчизни. Про нас не співають пісень. І не треба. Так нам навіть краще. На кожному нашому папірці стоїть гриф: «Цілк. таємно». Як покладеш ці слова на пісню? Слава героїв відкритої війни — гордість народу, вона своїм дзвінким, далеко чутним голосом кличе за собою інших. Нам слави не треба. Гучної — тим паче. Нашими портретами цікавляться тільки вороги. А хіба з кінцем Гітлера зникнуть назавжди вороги нашої великої Вітчизни? Про кого ж тоді дбав Гіммлер, створюючи у нас про запас агентуру групи «Два ікс»? Але вже цієї ночі по всій країні діють оперативні групи чекістів: їх справою вже став роздобутий Рудіним список… Незрима війна триває, і кінця їй поки що не видно. І спасибі вам, мовчазні солдати, що розмірено крокуєте за моєю спиною. Зараз ви разом з нами…

Коли Марков вийшов, Старков подзвонив по телефону до нього додому і сказав Катерині Сергіївні, що хвилин за десять вона побачить свого чоловіка.

— Пожартуйте з нього, — попросив Старков. — Погримайте його за дверима довгенько, виявіть пильність, розпитайте, хто та що…

— Добре, спробую, — сміялася Катерина Сергіївна, але з голосу було ясно, що ніякої пильності вона не виявить.

Хвилин через п'ятнадцять, коли Старков читав чергове донесення Марченка з Берліна, пролунав телефонний дзвінок.

— Леонід Іванович, це Маркова вас турбує,— почув Старков схвильований жіночий голос— Його немає й досі. Минуло вже п'ятнадцять хвилин, я виходила на вулицю… А йти ж йому п'ять хвилин, не більше…

— Все ясно, — заспокоїв її Старков. — Очевидно, його забрав патруль, адже у нього немає документів. Не хвилюйтесь, ради бога, зараз ми його врятуємо і доставимо.

Старков подзвонив у військову комендатуру…

…Марков повільно підіймався сходами рідного дому. Ось і третій поверх. А серце так калатало, ніби він вийшов на двадцять третій.

Віддихавшись, Марков уривисто стукнув у двері і приготувався сказати про жебрака, який хоче стати принцом.

Але двері розчинилися миттю…

ЧЕРЕЗ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ

Яскравого літнього ранку в прохолодну тінь перону Білоруського вокзалу в Москві безшумно вповз міжнародний експрес, що складався з синіх, запилених, здавалось, вигорілих на сонці вагонів. Вродлива рудоволоса дівчина з букетом гвоздик, що з'явилася на пероні ще за півгодини до прибуття експреса, побігла вздовж поїзда. Біля площадки п'ятого вагона вона зупинилась, поквапливо поправила зачіску і стала дивитись у відчинені двері вагона з таким виразом обличчя, ніби чекала появи звідти самого бога.

Дівчина з букетом гвоздик — це Раєчка Гінзбург. Вона працює в «Інтуристі» лише третій місяць. Сьогодні вона від суворої завідуючої бюро обслуговування готелю «Національ» одержала перше самостійне доручення: їй треба зустріти промисловця з Західної Німеччини, що прибуває до Радянського Союзу як турист, пана Гернгросса, до якого її прикріпили як перекладачку на весь час його туристської подорожі по СРСР. Раєчка Гінзбург дуже хвилюється — адже це її перша, дуже відповідальна самостійна робота.

Рая знала про пана Гернгросса тільки те, що йому майже шістдесят років. Тому всіх літніх чоловіків, що з'являлися в дверях вагона, як у рамі, вона зустрічала шанобливою посмішкою і запитанням:

— Вибачте, будь ласка, ви часом не пан Гернгросс?

Один по-російськи відповів їй:

— Ні, я зовсім навпаки.

Другий відповів по-французьки:

— На жаль, ні, мадемуазель…

А от третій — високий і сивий — поглянув на неї уважно і сказав:

— Так. Я — Гернгросс. А ви хто?

— Я перекладачка з туристського агентства. Вітаю вас з прибуттям до столиці Радянського Союзу — міста Москви. Дозвольте подарувати вам ці скромні квіти. — Рая поводилась точнісінько так, як учили її на курсах.

— Чудово. Дякую. Як накажете вас величати? — В очах у Гернгросса поблискувала іронія.

Рая подивилась на свого підопічного, який міг би бути їй дідом, і сказала:

— Просто Рая.

— Ра-я, — повторив Гернгросс і знову уважно подивився на дівчину.

Вони вийшли на вокзальну площу і зупинились. Гернгросс повільно оглянув площу.

— От