Джерело - Айн Ренд

Потім вона пригадала те, про що думала в театрі. Згадала, що ця вистава була дітищем «Знамена», тим, що «Знамено» покликало до життя, вигодувало, підтримало і возвеличило. І те саме «Знамено» почало і  завершило руйнування храму Стоддарда… Нью-Йоркське «Знамено», 2 листопада 1930 року, «Один маленький голос», стаття «Блюзнірство» Еллсворта Тухі; «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета; «Ви щасливі, містере Супермене?»… І це знищення не було справою давніх часів, не йшлося про порівняння двох невимірюваних об'єктів, будівлі та вистави, не йшлося ані про випадковість, ані про окремих людей — Айк, Фауґлер, Тухі, вона… і Рорк. Ішлося про змагання без часових рамок, боротьбу двох абстракцій, ідей, одна з яких створила храм, друга уможливила цю п'єсу; дві сили зненацька оголилися перед нею у простому твердженні, дві сили, що воювали між собою від початку світу. Кожна релігія знала про них — завжди були Бог і диявол, ось лише люди часто помилялися щодо вигляду їхнього диявола — він був не один, він не був великим, він був ними всіма, брудними й нікчемними. «Знамено» зруйнувало храм Стоддарда, щоб звільнити місце для цієї вистави, інакше й бути не могло — третього не дано, немає порятунку, немає нейтралітету… те чи те, завжди так було — і ця війна має багато символів, але не має назви, і розпочинається без оголошення… «Рорк, — вона відчувала свій власний крик усередині, — Рорк… Рорк… Рорк…»

— Домінік… що сталося?

Вона почула голос Вайненда, лагідний і стурбований. Він ніколи не дозволяв собі показувати занепокоєння. Вона збагнула, що запитання викликало те, що відбивалося на її обличчі.

Вона стояла прямо, впевнена у собі й дуже мовчазна в душі.

— Я думаю про тебе, Ґейле, — сказала вона.

Він чекав.

— Що ж, Ґейле? Всеохопне прагнення до величі? — Вона засміялася, незграбно заламуючи руки, наче акторка зі щойно побаченої вистави. — Скажи-но, Ґейле, у тебе є двоцентова марка з портретом Джорджа Вашингтона?.. Скільки тобі років, Ґейле? Чи важко ти напрацювався? Більша половина твого життя минула, і сьогодні ввечері ти отримав нагороду. Твоє коронне досягнення. Звісно, ніхто не дорівняється до твоєї великої пристрасті. Але якщо ти цього прагнутимеш і докладатимеш зусиль, одного дня возвеличишся до рівня цієї вистави!

Він стояв мовчки, слухаючи і сприймаючи.

— Думаю, ти повинен взяти рукопис цієї п'єси і помістити його на п'єдесталі в центрі твоєї галереї внизу. Гадаю, тобі треба перейменувати свою яхту і назвати її «Не пхай свого носа до чужого проса». Гадаю, ти повинен влаштувати мене…

— Замовкни.

— …в трупу і змусити щовечора грати роль Мері. Мері, яка вдочерила бездомну ондатру і…

— Домінік, замовкни.

— Тоді ти скажи. Я хочу почути, що скажеш ти.

— Я ніколи ні перед ким не виправдовувався.

— Тоді хвалися. Це теж підійде.

— Якщо хочеш знати, мене теж вивертало на цій виставі. І ти знала, що так буде. Це було гірше за домогосподарку із Бронксу.

— Значно гірше.

— Але я можу уявити собі щось іще гірше. Написати видатну п'єсу і виставити її перед сьогоднішньою аудиторією, яка глумитиметься з неї. Дозволити їй стати жертвою людей, які сьогодні веселилися.

Він побачив, що щось її зачепило; він не міг сказати напевно, як саме вона зреагувала — подивом чи злістю. Він не знав, чи добре були їй знайомі ці слова, тому продовжив:

— Мене нудило. Так само як від багатьох інших речей, що відбуваються в «Знамені». Сьогодні було ще гірше, бо ця вистава виявила приховану суть, особливий різновид мерзенності. Але якщо вона подобається дурням, це законна царина «Знамена». «Знамено» було створено на потіху дурням. У чому ще я повинен тобі зізнатися?

— Що ти сьогодні відчував?

— Я був у пеклі. Тому що ти сиділа поруч. Це ж те, чого ти хотіла? Змусити мене відчути контраст? І знову ж таки, ти прорахувалася. Я дивився на сцену і думав: ось такі люди, ось такі в них душі, але я знайшов тебе, я маю тебе — і цей контраст вартий болю. Я страждав сьогодні ввечері, як ти й хотіла, але це було страждання, що доходить лише до певної межі та…

— Замовкни! — вигукнула вона. — Замовкни, будь ти проклятий!

Вони обоє на мить остовпіли. Він поворухнувся першим; він зрозумів, що їй потрібна допомога, і схопив її за плечі. Вона випручалася, перетнула кімнату і підійшла до вікна; вона дивилася на місто, на розсипи будинків у темряві й палахкотіння електричного світла внизу.

За якийсь час вона безбарвно сказала:

— Вибач, Ґейле.

Він не відповів.

— Я не мала права таке тобі казати. — Вона не обернулася до нього, лише здійняла руки і схопилася за раму вікна. — Ми поквиталися, Ґейле. Я заплатила за все, якщо тобі від цього легше. Я зламалася першою.

— Я не хочу, щоб ти за щось платила. — Він говорив тихо. — Домінік, що це було?

— Нічого.

— Я спонукав тебе щось пригадати? Річ не в моїх словах. Це було щось інше. Що ці слова означали для тебе?

— Нічого.

— Біль, що доходить до певної межі. Це були ці слова. Чому? — Вона дивилася на місто. У далечині вона бачила башту хмарочоса Корда. — Домінік, я побачив, скільки ти можеш витерпіти. Це мусило бути щось жахливе, якщо я завдав тобі такого болю. Я повинен знати. Не існує нічого неможливого. Я можу тобі допомогти, хоч би що це було. — Вона не відповідала. — У театрі йшлося не про цю недоумкувату виставу. Щось іще відбувається з тобою сьогодні. Я бачив твоє обличчя. І зараз так само. У чому річ?

— Ґейле, — м'яко запитала вона, — ти пробачиш мені?

Він помовчав мить; він не був готовим до цього.

— Що я повинен тобі пробачити?

— Усе. І сьогоднішній вечір.

— Це було твоє право. Умова, за якої ти вийшла за мене. Змусити мене розрахуватися за «Знамено».

— Я не хочу змушувати тебе розраховуватися.

— Чому ти більше не хочеш цього?

— За це неможливо розрахуватися.

Вона почула за спиною його кроки.

— Домінік, то в чому ж річ?

— Біль, який доходить до певної межі? Ні в чому. Тільки ти не мав права це казати. Людина, яка має на це право, платить за нього ціну, що ти її не можеш собі дозволити. Але зараз це не має значення. Кажи, що хочеш. Я теж не маю права казати нічого такого.

— Це не все.

— Думаю, ми маємо багато спільного, ти і я. Колись ми здійснили однакову зраду. Ні, це погане слово… Хоча, гадаю, це правильне слово. Це єдине слово, що передає моє почуття.