Джерело - Айн Ренд
Вайненд ніколи не казав про це, але вона знала, що він не хоче, щоб вона виходила з дому — ані з ним, ані сама. Це нагадувало тиху одержимість, якої він не збирався нав'язувати. Повертаючись додому, він запитував: «Ти виходила?» і ніколи: «Де ти була?». Це не були ревнощі — «де» не мало значення. Коли вона захотіла купити черевики, доручив трьом крамницям надіслати їй на вибір колекції взуття — аби вона не ходила по магазинах. Коли вона прохопилася, що хоче подивитись якийсь фільм, він поставив на даху кінотеатр.
Вона корилася — кілька перших місяців. Коли ж усвідомила, що полюбила їхню самотність, одразу поклала цьому край. Вона змусила його приймати запрошення і сама почала кликати гостей. Він скорився без протесту.
Але Вайненд звів стіну, що вона не здатна була її зламати — стіну між його дружиною та його виданнями. Її ім'я ніколи не з'являлося на шпальтах газет. Він запобіг усім спробам втягнути місіс Ґейл Вайненд у суспільне життя — очолювати комітети, брати участь у благодійних акціях і підписних кампаніях. Він без вагань відкривав адресовані їй листи — якщо на них був офіційний логотип, що свідчив про вміст — і нищив їх, залишаючи без відповіді, проте повідомляв їй про це. Вона стенала плечима і нічого не казала.
Хоча він, очевидно, не поділяв її зневаги до своїх газет. Він не обговорював їх із нею. Домінік не могла з'ясувати — ні що він сам про них думає, ні що відчуває. Якось, коли вона прокоментувала образливу передовицю, він прохолодно мовив:
— Я ніколи не вибачався за «Знамено». І не буду.
— Але, Ґейле, це справді жахливо.
— Мені здавалося, що ти вийшла за мене як за видавця «Знамена».
— Мені здавалося, що тобі не подобається так думати.
— Тебе не обходить, що я думаю чи чого я не думаю. Не очікуй, що я зміню «Знамено» чи пожертвую ним. Я не зроблю цього задля жодної людини на світі.
Вона засміялася.
— А я й не проситиму.
Він не всміхнувся у відповідь.
У своєму кабінеті в редакції «Знамена» він працював із новою енергією, з таким піднесенням і лютою наснагою, що дивувалися навіть люди, які знали Вайненда у найамбіційніші його часи. Якщо виникала потреба, він залишався на роботі всю ніч, чого давно вже не робив. Нічого не змінилося ні в методах праці, ні в політиці газети. Алва Скаррет спостерігав за ним залюбки.
— Ми помилилися у ньому, Еллсворте, — сказав Скаррет своєму постійному компаньйону. — Це той-таки колишній Ґейл, благослови його Боже. Кращий, ніж будь-коли.
— Мій любий Алво, — мовив Тухі, — все не так просто, як ти гадаєш, і не так швидко.
— Але ж він щасливий. Хіба ти не бачиш, що він щасливий?
— Бути щасливим — це найнебезпечніше, що могло з ним статися. І, тепер уже як гуманіст, я кажу це для його користі.
Саллі Брент вирішила перехитрити свого боса. Саллі Брент була одним із найцінніших набутків «Знамена»; дебела, середнього віку жіночка, вдягалася наче модель на показі мод ХХІ століття, а писала наче покоївка. Вона мала чимало прихильників серед читачів «Знамена». Популярність зробила її занадто самовпевненою.
Саллі Брент вирішила написати статтю про місіс Ґейл Вайненд. Це була історія саме для неї, і шкода було б випустити її з рук. Вона пробилася до Вайнендового пентхауса, вдаючись до тактики незаконного проникнення в місця, де вас не хочуть бачити, що її засвоїла як добре навчена Вайнендова працівниця. Вона з'явилася у своєму звичному драматичному стилі, в чорній сукні з квіткою соняшника на плечі — своєю постійною прикрасою, що стала її особистим фірмовим знаком — і задихано звернулася до Домінік:
— Місіс Вайненд, я прийшла допомогти вам пошити в дурні вашого чоловіка!
Вона підморгнула своїй власній зухвалості й пояснила:
— Наш любий містер Вайненд несправедливий до вас, моя люба, позбавляючи заслуженої слави із причини, що я її не можу второпати. Але ми поставимо його на місце, ви і я. Що вдіє чоловік проти двох згуртованих дівчат? Він і гадки не має, який чудовий екземпляр отримав. Тому просто розкажіть мені вашу історію, я її опишу, і вона буде така чудова, що він просто не наважиться її не надрукувати.
Домінік була вдома сама. Вона всміхнулася до Саллі Брент так, як тій іще не випадало бачити, тому зазвичай спостережлива Саллі навіть не спромоглася на правильні епітети. Домінік розповіла свою історію. Це була саме така оповідь, про яку мріяла Саллі.
— Так, авжеж, я готую йому сніданок, — розповідала Домінік. — Шинка та яєчня — це його улюблена страва, проста шинка та яєчня… О так, міс Брент, я дуже щаслива. Зранку я розплющую очі й кажу собі: це не може бути правдою, невже це я, маленька бідолашка, стала дружиною видатного Ґейла Вайненда, який міг обирати серед усіх найблискучіших красунь світу. Знаєте, я була закохана в нього багато років. Я мріяла про нього, це була прекрасна, неможлива мрія. І зараз ця мрія здійснилася… Будь ласка, міс Брент, передайте від мене всім жінкам Америки: терплячість завжди винагороджується, і любов чекає на вас за рогом. Як на мене, це чудова думка і, можливо, вона допоможе іншим дівчатам, як допомогла мені… Так, усе, що я хочу в житті, — зробити Ґейла щасливим, поділяти з ним радості та печалі, стати хорошою дружиною і матір'ю.
Алва Скаррет прочитав історію, і вона йому так сподобалася, що він втратив пильність.
— Пусти її, Алво, — напосідалася Саллі Брент, — віддай у набір і залиш гранки в нього на столі. Він схвалить її, коли побачить, що вона того варта.
Цього вечора Саллі Брент звільнили. Їй виплатили згідно з її дорогим контрактом три річних зарплатні й наказали ніколи не заходити до редакції «Знамена» під жодним приводом.
Скаррет панічно запротестував:
— Ґейле, ти не можеш звільнити Саллі Брент! Тільки не Саллі!
— Якщо я не можу звільнити кого забажаю, то мені краще закрити газету і висадити в повітря цей будинок, — холодно відповів Вайненд.
— Але її читачі! Ми втратимо її читачів!
— Під три чорти її читачів!
Удома за вечерею Вайненд витягнув із кишені зіжмаканий клапоть паперу — коректуру статті — й без слів жбурнув ним в обличчя Домінік. Папірець
