Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Тепер вона, щоб помститися, викрала рахунки аптекаря Лалана й показала своїй королеві. В тих рахунках значилося: «Для короля, коли він був у кімнаті в королевиних дівчат, дві коробки марципанів. Після балу — по склянці цукрової води й по коробці марципанів для королевиних дівчат». Досі це стосувалося всіх фрейлін, але далі пішло тільки про Фосезу: «Для панни Фосези фунт солодощів — сорок су. Для неї ж таки — цукерки, трояндове варення, фруктові сиропи, марципани», — все для самої Фосези.
— Вона ж зіпсує собі шлунок, — мовила Марго стурбовано: нехай ця заздрісна Ребур не розказує всім, ніби королеву гризуть ревнощі. Та Ребур приберегла найгірше насамкінець. Останній рахунок був такий: «Подано для короля в кімнату панни Фосези один і три чверті фунта марципанів та чотири унції фруктового сиропу — два екю три ліври».
З цих точних аптекарських записів бідолашна Марго зрозуміла все. Але, добре володіючи своїм обличчям, вона не показала ляку перед заздрісною Ребур, а з провинницею Фосезою повелася ще ласкавіше і, як і раніш, попросила її зробити послугу королю:
— Фосезо, донечко, поклич до мене мого коханого владаря! Скажи йому, що я маю для нього новини про мого брата, короля Франції. Мабуть, і тобі цікаво? Моєму братові приснився поганий сон, і мати мені все описала. Йому снилося, ніби його роздирали хижі звірі, леви й тигри, і він прокинувся весь мокрий від поту. А тоді звелів повбивати всіх звірів у луврському звіринці. Іди розкажи про це нашому панові й скажи, що я довідалася ще багато всякої всячини.
Марго навмисне казала «нашому панові» — хай Фосеза думає, ніби вона ні про що не здогадується, ні за що не злоститься й нічого не має проти невинної ролі «донечки». Та Фосеза не повернулась від Анрі, а залишилась у нього, а що вона й дорученого йому не переказала, він того дня зовсім не приходив до Марго. В такий спосіб дівчина в усьому зізналась і відтоді почала уникати королеви, вробилась норовлива, зухвала, намагалась підбурювати короля проти неї. А Марго, думаючи про свої щасливі літа й не бажаючи, щоб вони минули, остерігалася зробити щось непоправне. Вона мала надію, що Фосеза раніше чи пізніше набридне її коханому владареві, як набридали йому всі інші. А тим часом силкувалась розважити й зацікавити його новими звістками з Лувру. Він і сам діставав деякі через свого Роні, що мав при паризькому дворі двох братів. Подружжя сходилося, щоб обмінюватись новинами й порівнювати їх; тепер це було найзначніше, що лишилось у обох спільного.
— Король Франції вигадує все нові й нові податки на утримання своїх любчиків, — починало одне. Друге притакувало: — В народі його вже інакше й не називають, як тираном. — І далі, перебиваючи одне одного: — По-доброму це не скінчиться. Тому любчикові, що тепер зветься Жуайоз[138], він віддав королевину сестру за дружину й ціле герцогство; дворянство йому цього не пробачить. І народ, знов же, ніколи не забуде, що такий пройдисвіт на своє весілля, оплачене з народної кишені, міг убратися розкішно, як сам король. У Франції ще не бачено такого марнотратства. Сімнадцять днів тривав весільний бенкет — і все коштом податків; маскаради, турніри, а на Сені позолочені барки з голими поганами: якраз доречне видовище для народу, що йому слід якомога менше нагадувати про його тягар.
— А ще краще — той тягар полегшувати, — додав Анрі.— Наточити собі вина з барильця — це дорого не коштує: дешевше, ніж точити кров з людей.
Випещена принцеса Валуа, колись славлена й оспівувана за майже безсоромну пишноту уборів, у яких вона виступала під час процесій, скромно схиляла голову. Тепер вона й не мріяла про те, щоб піднестися вище свого нинішнього становища провінційної монархині. Своєму коханому владареві вона зичила більшого, бо давно вже була згодна з ним щодо його призначення, — тільки воліла, щоб воно здійснилося чимпізніше. Адже в її брата короля, якого вона не любила, ще міг народитися спадкоємець — і тоді їхній рід не вимре. Часто Марго поділяла почуття брата, а не Анрі, і розуміла, чому він такий щедрий і ласкавий до тих любчиків, мов до рідних дітей, хоч то були всього лише дрібні шкодливі авантюрники. Йому просто хотілося вбачати в них своїх дітей, хотілося, щоб вони справді стали його дітьми, — тоді б він не був зовсім самотній серед хижих звірів, що роздирали його в снах. Так, Марго часом розуміла брата — в ті хвилини, коли сиділа сама, поринувши в роздуми. Ось тепер він і брата того Жуайоза зробив герцогом і одружив з другою сестрою королеви. Він навіть не виплачує вже платні війську й каже: «Я візьмусь за розум, аж як поодружую всіх своїх дітей». «Його дітей?» — думала Марго. Довго сиділа вона й зітхала, втупивши очі в полум'я свічок, і не помічала, як легкий протяг перегортав сторінки її книжки.
Якось вона отримала звістки, що дуже її схвилювали, і зразу послала по Анрі; але того не було, він кудись поїхав. Замість нього прийшла Фосеза — помарніла, бліда, обличчя видовжене, настрій кислий. «Скоро між ними все скінчиться», — майнула у Марго думка; але в ту мить їй дужче за все хотілося поділитись прикрощами з кимось, хай навіть із цією дівчиною, що пригорталася до його грудей, як колись пригорталась вона.
— Фосезо! — вигукнула бідолашна Марго й розчулено обняла дівчину — вже не високовчена дама, не принцеса, а просто жінка, що шукає розради. — Фосезо, це ж якась комедія, страхітна комедія: мого брата, короля Франції, хочуть ув'язнити в монастирі, бо в нього з королевою немає дітей. Та він і сам уже вбирається, як чернець, поскидав плюмажі й банти, відіслав геть любчиків і ходив
