Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
У Нераку щодо цього не мали сумніву; таємна рада все зважила, а Морней. виклав письмово. І тепер, читаючи листи бідолашної Марго, Анрі вбачав у них зраду — не міг не вбачати; та це почасти й була зрада. І все ж Марго щиро, всім серцем бажала своєму владареві величі. Але їй уже нема на що сподіватись, тому вона сама псує й знецінює власні заслуги, і Анрі вже не визнає їх.
На її двозначні умовляння приїхати він відповів відвертою образою. Він зажадав, щоб вона не відсилала геть Фосези, а весь час тримала її при собі, і таким чином навмисне урвав приязні взаємини. Правду кажучи, тоді він уже не думав про Фосезу. Його тим часом полонила й ущасливлювала інша жінка. Цього разу то була не хвилинна ніжність і тим більше не жагуча пристрасть, темна, мов доля або кров. Коли Анрі спізнався ближче з цією бордоською дамою, йому сподобалось її прибране ім'я — Корізанда: воно робило її якимсь вишуканим створінням, постаттю з романтичних віршів. Його вразив її фантастичний почет: блазень-карлик, височезний мавр, папуги, мавпи тощо — в такому товаристві вона ходила до обідні. Графиня де Грамон[140] була розумна, дуже красномовна, а головне — багата. Похвалитись визначною вродою вона не могла, одначе мала напрочуд білу шкіру. Вона ще змалку приятелювала з його сестрою, тому Анрі траплялось бачити її й раніше. І ось раптом — палке кохання, чи принаймні так йому здавалося.
Безперечно, з першого дня ця жінка любила Анрі дужче, ніж він її. Вона й раніше потай мріяла про нього і отой химерний почет придумала собі тільки на те, щоб привернути його увагу. Він увижався їй ночами, відколи Фама просурмила його ім'я, і вона твердо вирішила, що стане його музою. Муза великого державця й воїна за свої гроші споряджатиме для нього полки, а після боїв, після перемог його чекатимуть обійми її білих рук. А головне — вона спонукатиме його без кінця писати листи, і завдяки їй він зробиться незрівнянним письменником. І так триватиме цілі роки, поки не вишумує його шанолюбство. А тоді все скінчиться ще й через те, що музине обличчя вже не буде, сліпучо-біле, воно вкриється червоними плямами. Вона, як і інші до неї, буде розчарована й ображена, дарма що виконає свою місію, яку сама собі обрала подібно до імені Корізанда.
А з Марго все, все не так. Він не пише їй гарних, вишуканих листів. Вона з ним, поки з ним її тіло. Вона не може злитися з ним навіки — жодна цього не зможе; але вона поклала печать на всю його молодість і чаром своїм, і прокляттям; а й одне, й друге невідривне від життя — не те що витончені музи. Вона не споряджатиме полків для свого єдиного коханого владаря; навпаки, вона посилатиме військо проти нього. Бо вона остання в роду, бездітна, і їй судились марні намагання спинити його на шляху до трону. Навіть із Гізовою, чи то дияволовою Лігою вона ще увійде наостанці в спілку проти власного дому, з самої ненависті до свого коханого владаря. Коли помре її брат-вертун, вона почне замість нього метатись по країні — так поводяться, коли валиться дах лад головою. Переслідувана ненавистю свого брата короля, вона врешті просто зникне, самотня жінка, така самотня, що вже нездатна й шкодити, — просто зникне. Ох, Марго!
Тепер вона ще в Луврі й хоче заманити туди Анрі, описуючи йому придворні свята. Звичайно, вона знає, що в нього вже нова коханка; про це вона не згадує, але мститься. Незрівнянний Нарцис, на жаль, одружується, але вона дуже скоро знаходить йому заміну, і не одну. Її коронований брат на придворному балу привселюдно кидає їй в обличчя імена всіх її полюбовників. Другою дня їй доводиться від'їхати, зганьбленій, усіма покинутій; мало того — в дорозі, коли вона верталась на південь, її несподівано зупинили королівські офіцери й обшукали, мов злодійку. І хто ж виїздить їй назустріч, хто забира її до свого замку, показується з нею у вікні? Хто ласкавий з Марго, хто без слів обіймає її, щоб вона знала: є на світі такий, що страждає з нею й терпить її сором?
Увечері вона сиділа поруч Анрі, і той заохочував своїх придворних розважати її, аби лиш самому говорити менше — особливо з нею. Їй би не стало голосу, бо вона нечутно плакала. То були сльози радості — від того, що він такий добрий. До них домішувались і сльози злості на власне безсилля. «Він кохає, і цього разу по-справжньому! Всім я стою на заваді, і отій його коханці з таким сміховинним ім'ям — вона ще надумає отруїти мене, — а через неї й йому. Що мені з того, що він добрий? Мене тут уже немає».
Саме в цю мить він намацав під столом її руку й стиснув. Спочатку вона злякалась. Під гнітом своїх страхів вона вже подумала: «Це прощання з Марго!» Потім злякалась удруге — тепер від радості, бо це ще не прощання, найстрашніше поки що відсунулось. Кров приливає їй до серця; вона хутенько, крадькома нахиляється до його руки й цілує її. А потім,
