Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Вона іноді зчудовано проводила рукою по чолу. «І досі тут нікого не отруєно? Досі жодного заколотого в зачиненій кімнаті? Ніхто мене не лупцює, і навіть власні пристрасті дали мені спокій. Мені не доводиться ні спускати на мотузці з вікна мого брата д'Алансона, ні самій їхати кудись і встрявати в авантюри. Приниження, комедіантство, страхіття довкола мене і болісний неспокій у мені — все це минулося? Справді, ось я тут». — І вона проводила чудовно-гарною рукою по чолу, знов погідному, і королева цього двору йшла танцювати з люб'язними дворянами та з фрейлінами, що поводилися пристойно. Бриніла ніжна музика, пломінчики свічок ледь коливались від вітерцю, що подихав у розчинені вікна; і на обличчях, і в серцях була така сама лагідність, як у звуках, у світлі, в подихах вітерцю. Танці, ласкавість у душі, ціла ніч минає в легкій закоханості — не знати в кого. Марго могла б підставити губи кожному, але цілує тільки свого владаря.
І так почувають себе при наваррському дворі всі, й сестра короля, ота сувора протестантка. Молода Катрін, хоч вона трохи накульгує на одну ногу, навчає молодого Роні нового танцю, і всі заздрять, що йому припала така честь. Вона навіть на якийсь час забуває про свою довічну пристрасть, забуває про кузена в його лісах, відкидає муки сумління й дозволяє легковажному Тюреннові упадати за нею, мовби так і годиться. І її любий брат Анрі живе й кохає, мовби так і слід. Але довго так тривати не може.
Перший
Оклигавши від хвороби печінки, маршал Бірон удався в ще зліші підступи: він думав, що приспав губернаторову пильність. Як лишень міг, чорнив він його перед королем Франції. Канцелярія Наварри й Філіпп Морней тільки те й знали, що спростовували його доноси. Очевидно було, що цей конфлікт не може довго тривати лише на папері. А королева Наваррська зі свого боку не давала Анрі спокою. Вона вперше в житті відчула себе щасливою, а її коханий владар має лютих ворогів; як же йому допомогти? І вона сповіщала його про все, що зуміє дізнатись, — так вона намагалася зробитись для нього незамінною.
Марго знала про всі зневажливі слова, що ними король Франції в тиші свого кабінету називав зятя, Анрі Наварру; а як новин не приходило, вона щось вигадувала. Вона ненавиділа свого коронованого брата, бо зазнавала від нього тільки кривди, а тому хотіла наструнчити проти нього й Анрі. Та їй і самій дошкуляли ті образи, які сипались на її владаря. Герцог Гіз глузував з нього, і навіть її улюблений брат д'Алансон притакував Гізові, та ще й при Шарлотті де Сов, її колишній приятельці. Марго ніби навіч бачила в'їдливу усмішку тієї сирени й нізащо не хотіла повторити образливих слів власними устами, а надто у вічі своєму владареві.
Але серед її фрейлін була одна зовсім молоденька, майже дитина, щиро їй віддана — Франсуаза, з дому Монморансі-Фосе. Її прозивали Фосеза, тобто Фосівна. Анрі звертався до неї: «донечко», — і на догоду йому Марго теж почала звати дівчину донечкою, хоча й знала, що почуття Анрі до Фосези не зовсім батьківські. Юна панночка, що обожнювала свою владарку, розповідала їй усе як не про його залицяння, то принаймні про свій опір. І ось це соромливе дівчатко Марго посилала до нього з усіма найприкрішими новинами: почуті з напівдитячих уст, вони мали зачіпати його ще дужче. Мовляв, у Луврі сміються з нього через те, що він і досі ще не зумів заволодіти дружининим посагом — зокрема кількома містами в своїй власній провінції. Бірон не впускав його до тих міст.
— Любий мій пане, — казало соромливе дівча, впавши перед Анрі на коліна й благально зводячи до нього руки. — Візьміть же нарешті посаг королеви Наваррської! Прошу вас, покарайте того капосного маршала!
Він і сам мав такі наміри, тільки остерігався розкривати їх перед жінками. Навіть коли його військо було все зібране докупи й стояло напоготові, він не прохопився про це й словом, дарма що останню ніч перед походом провів у спальні своєї королеви. А вранці від'їхав із трояндою в зубах — немов на якісь веселі грища або на турнір. Якщо похід скінчиться поразкою, хай принаймні за це не відповідатиме Марго, хай воно не окошиться на ній. І всі його дворяни були в такому гарному настрої, як він. Знову буяв травень, увесь загін був закоханий, і самий похід, у який вони вирушали, називали «походом закоханих». Д'Обіньє і навіть тверезий Роні цілком поважно казали, що місто Каор треба взяти хоч би з самого лицарського обов'язку перед дамами. Анрі не відкривався нікому, крім того єдиного, хто сам міг розгадати його думки, — тобто Морнея. Головне — на всіх шляхах життя прагнути того самого, серед загального хитання лишатися вірним внутрішньому законові. Але цього не набудеш власною волею: воно само приходить з далечі й сягає не менш далеко. Дивлячись на таку людину, бог дивиться на цілі сторіччя. Тим-то Анрі такий непохитний — і такий непроникний, бо ніщо не здається людям незбагненнішим, таємничішим у іншій людині, ніж глибока внутрішня твердість.
День був спекотний, і, коли вдалині показалося місто, яке мали взяти приступом, усе військо напилося з джерела в горіховому гайку. Потім узялися до діла, а воно було нелегке. Місто Каор з трьох боків обтікали води річки Лот, і залога теж обороняла
