Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Він сидів на кормі, дивився довкола, наслухав. Високо в небі пролітали два літаки, і він прислухався до гуркотіння їхніх моторів, аж поки воно завмерло вдалині.
Важкі бомбардувальники, йдуть на Камагуей і далі без посадки на Африку чи ще кудись, подумав він, а до нас їм байдуже. От їм мошва не дошкуляє. Та й мені вона не дошкуляє. Біс із нею, хай їсть. Еге, де там у біса не дошкуляє! Скоріш би вже світало, щоб забратися звідси. Завдяки Віллі ми обшукали тут усе, аж до кінця мису, а тепер я ще пройду отією вузькою протокою попід самим берегом. Там буде лише одне небезпечне місце, але при ранковому сонці я добре побачу його навіть у штиль. А далі вже й Гільєрмо.
Коли розвидніло, вони уже йшли повним ходом, і Хіль, що мав найзіркіші очі, вдивлявся в зелену смугу узбережжя у дванадцятикратний бінокль. Вони йшли так близько до берега, що він міг би розгледіти навіть зламану мангрову гілку. Томас Хадсон стояв біля штурвала. Генрі наглядав за відкритим морем. Віллі спостерігав у протилежному від Хіля напрямку.
— Ці місця вони вже однаково поминули, — мовив Віллі.
— Але обстежити треба, — озвався Ара. Він стояв спиною до Генрі.
— Та певне, — мовив Віллі. — Це я просто так сказав.
— Де ж у біса той ранковий патруль з Кайо-Франсесу?
— Вони ж у неділю не патрулюють, правда? — відказав Віллі. — А сьогодні, здається, неділя.
— Повертає на бриз, — сказав Ара. — Гляньте, які пірчасті хмарки.
— Я боюсь одного, — мовив Томас Хадсон. — Щоб вони не пішли на Гільєрмо отією протокою.
— Там побачимо.
— То наддаймо ходу, і мерщій туди, — сказав Віллі. — А то мене вже аж тіпає.
— Я це не вперше помічаю, — озвався Генрі. Віллі зиркнув на нього й плюнув за борт.
— Дякую, Генрі, — мовив він. — А я це навмисне, щоб ти помітив.
— Ану годі, — сказав Томас Хадсон. — Он бачите праворуч по борту кораловий виступ, що ледь видніє над водою? От його нам треба стерегтися. А там далі, панове, уже й Гільєрмо. Бачите, який він зелений і як багато нам обіцяє?
— Ще один триклятий острів, — мовив Віллі.
— Чи не видно там диму від вугільних випалів? — спитав Томас Хадсон.
Хіль дуже уважно придивився й відказав:
— Ні, Томе.
— Де там той дим після такої зливи, як була вночі, — зауважив Віллі.
— Отут ти, друже, помиляєшся, — сказав Томас Хадсон.
— Може, й так.
— Не може, а точно. Нехай би хоч яка злива періщила цілу ніч, а великого випалу вона не загасить. Я сам бачив, як один такий випал пречудово димів після триденної зливи.
— Тобі краще знати про ті випали, — мовив Віллі. — Гаразд, там може бути дим. Сподіваюся, що він там є.
— Обмілина тут небезпечна, — сказав Генрі. — Не вірю я, щоб вони пройшли її в такий шквал.
У світлі вранішнього сонця вони побачили чотирьох крячків та двох чайок, що кружляли над тією обмілиною. Вони щось там знайшли і раз у раз поринали у воду. Крячки крякали, чайки голосно квиліли.
— Чого вони там в'ються, Томе? — спитав Генрі.
— Не знаю. Схоже на те, що натрапили на косяк дрібної риби, але не можуть до нього дістати.
— Тим бідолашним птахам доводиться вставати ще раніше за нас, щоб добути собі їжу, — зауважив Віллі. — Люди недооцінюють їхньої праці.
— Як думаєш плисти, Томе? — спитав Ара.
— Якомога ближче до берега і просто на мис.
— А отой дугуватий острівець, де розбите судно, обшукаємо?
— Обійду його зблизька, а ви оглянете в бінокль. Потім я стану на якір у бухті, що на краю Гільєрмо.
— Ми станемо на якір, — мовив Віллі.
— Та певне ж. Чого це ти сьогодні з самого ранку такий дражливий?
— Я не дражливий. Просто я в захваті від цього океану й від цих прекрасних берегів, що вперше відкрилися перед очима Колумба. Моє щастя, що я не служив під його командою.
— А я завжди думав, що служив, — сказав Томас Хадсон.
— Коли я був у госпіталі в Сан-Дієго, то прочитав книжку про нього, — провадив Віллі. — І тепер я справжній колумбознавець. А корабель у нього був ще роздовбаніший, ніж наш.
— Наш катер не роздовбаний.
— Та ні, — мовив Віллі. — Поки ще ні.
— Гаразд, колумбознавцю. Ти бачиш оту руїну судна градусів за двадцять праворуч?
— Нехай на неї дивиться вахтовий із штирборту, — відказав Віллі. — Але я чудово бачу її навіть своїм єдиним видющим оком, і баклана, що сидить зверху, теж бачу. Певно, він прилетів з Багамських островів нам на підмогу.
— От і добре, — мовив Томас Хадсон. — Саме його нам і бракувало.
— Мабуть, з мене вийшов би великий орнітолог, — сказав Віллі. — Моя бабуся розводила курей.
— Томе, — озвався Ара. — Може б, узяти ще ближче до берега? Приплив високий.
— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Скажи Антоніо, нехай піде на ніс і перевірить глибину.
— Глибина тут велика, Томе! — гукнув Антоніо. — Аж до самого берега. Ти ж знаєш цю протоку.
— Знаю. Просто хотів упевнитись.
— Хочеш, я візьму штурвал?
— Дякую, — відказав Томас Хадсон. — Не треба.
— От тепер і все узвишшя видно, — мовив Ара. — Добре пильнуй, Хілю. А я тільки додивлятимусь після тебе. Гляди, нічого не пропусти.
— А чий же перший квадрант? — запитав Віллі. — Коли це ти перейшов на моє місце?
— Коли Том сказав тобі подивитися на розбите судно. Ми міняємося місцями автоматично. Ти став із штирборту, а я замість тебе.
— Не збагну я цієї морської премудрості, — мовив Віллі. — Коли вже хочеш говорити як моряк, то не плутай. Чом не казати просто: правий борт, лівий борт, як усі кажуть?
— Ти ж перший сказав: вахтовий із штирборту, — нагадав йому Генрі.
— Таки сказав. Але відтепер казатиму тільки так: сходами нагору, сходами наниз, перед судна, зад судна.
— Віллі, перейди, будь ласка, до Хіля та Ари й оглянь у бінокль берегову смугу, — мовив до нього Томас Хадсон. — Берегову смугу та ближчу до нас третину
