Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Я поділюся з тобою, — мовив він до Пітерса. — 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.

— Нема тут чим ділитися, — сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни. — Ні се ні те, ні тобі ні мені.

— Тоді наливай собі сам, — мовив Томас Хадсон. — Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.

Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.

— Пий, — додав Томас Хадсон. — І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.

— Задля нас усіх, — мовив Пітерс. — А хто на цьому судні найбільший трудяга?

— Ара, — відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. — І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.

— За твоє здоров'я, Томе, — промовив Пітерс.

— За твоє здоров'я, — сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст. — За короля навушників, — провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим. — За всіляке булькотіння, — додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.

— За мого командира, — промовив Пітерс, уже надміру натягуючи струну.

— Це вже як тобі завгодно, — сказав Томас Хадсон. — У нас на це статутів немає. Але я не заперечую. Повтори ще раз.

— За тебе, Томе.

— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.

Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:

— Слухаюсь, сер.

— За твоє здоров'я, — промовив Томас Хадсон. — Тільки підкрути там усі свої трикляті дива.

— Слухаюсь, Томе, — сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.

Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати рацією, яку ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.

Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.

Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.

— Привіт, Томе! — гукнув Віллі. — Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.

— Візьми наших «малюків», — сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.

— Так-таки нічого?

— Стократ нічого, — відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.

Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб той приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.

— Нічого, нічого й нічого, — сказав він. — Томе, за дощ нам надурочних не належить?

— Треба одразу ж почистити зброю, — озвався Віллі.

— Спершу обсушимось, — сказав Ара. — Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.

— Томе, — мовив Віллі. — А знаєш, ті мерзотники можуть плисти й за такого шквалу, якщо зарифлять вітрила й наберуться духу.

— Я й сам про це думав.

— Може, вони зранку десь відсиджуються, а пополудні, коли знімається шквал, пливуть собі.

— Як ти гадаєш, де вони можуть бути?

— По-моєму, не далі, як на Гільєрмо. А може, й далі.

— Завтра на світанку рушимо на Гільєрмо і спіймаємо їх.

— Може, спіймаємо, а може, їх там уже не буде.

— Та певно.

— Якого біса нам не дали радара?

— А яка б нам зараз була з нього користь? Що б ти побачив на екрані, Віллі?

— Гаразд, я заткнувся, — мовив Віллі. — І ти мені, Томе, пробач. Але вистежувати на УКХ тих, хто не має радіо…

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Ти справді хочеш, щоб ми переслідували їх краще, ніж досі?

— Авжеж. Я правильно кажу?

— Так.

— Я хочу зловити цих падлюк і геть усіх перестріляти.

— Яка з того користь?

— Ти забув, яку бійню вони вчинили?

— Годі вже смердіти про ту бійню, Віллі. Ти ж не перший день при цьому ділі, тобі так не годиться.

— Гаразд. Я просто хочу перестріляти їх. Так годиться?

— Та це вже краще, ніж той сморід. Але мені потрібні полонені з підводного човна, що діяв у цих водах. І щоб вони могли говорити.

— Той останній твій полонений не дуже говорив.

— Атож. Не дуже заговорив би й ти, коли б пускався духу, як він.

— Ну гаразд, — мовив Віллі. — А можу я смикнути чогось міцного?

— Авжеж. Тільки надягни сухі шорти й сорочку та не заводься там.

— Ні з ким?

— Будь спокійний, — сказав Томас Хадсон.

— Будь покійник, — сказав Віллі й вискалив зуби.

— Отакий ти мені до вподоби, — мовив до нього Томас Хадсон. — Так і тримай.

XIV

Цілу ніч бурхала гроза, безнастанно гриміло й блискало, і години до третьої ранку періщив дощ. Пітерс марно крутив своє радіо, і всі вони поснули в гарячій задусі, а коли вщух дощ, налетіла піщана мошка і одного по одному всіх побудила. Томас Хадсон побризкав униз «флітом», і звідти почувся кашель, зате менше стало вовтузіння та ляскання. Він збудив Пітерса, оббризкавши його всього, і той помотав головою в навушниках і пробурмотів:

— Я кручу, Томе, весь час кручу. Але нічого немає. Присвітивши ліхтариком, Томас Хадсон поглянув на барометр і побачив, що стрілка пішла вгору. От і буде їм вітер, подумав він. І знову вони не можуть сказати, що їм не щастить. А мені треба все це обміркувати.

Він повернувся на корму й знову побризкав у каюту, але так, щоб нікого не збудити. Потім сів, і дивився, як світлішає ніч, і час від часу бризкав на себе «флітом». Відлякувальні засоби в них скінчилися, зате «фліту» було вдосталь. Щоправда від нього пекло спітнілу шкіру, але то не йшло ні в яке порівняння з мошвою. Піщана мошка різниться від москітів тим, що ти не чуєш