Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я поділюся з тобою, — мовив він до Пітерса. — 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.
— Нема тут чим ділитися, — сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни. — Ні се ні те, ні тобі ні мені.
— Тоді наливай собі сам, — мовив Томас Хадсон. — Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.
Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.
— Пий, — додав Томас Хадсон. — І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.
— Задля нас усіх, — мовив Пітерс. — А хто на цьому судні найбільший трудяга?
— Ара, — відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. — І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.
— За твоє здоров'я, Томе, — промовив Пітерс.
— За твоє здоров'я, — сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст. — За короля навушників, — провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим. — За всіляке булькотіння, — додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.
— За мого командира, — промовив Пітерс, уже надміру натягуючи струну.
— Це вже як тобі завгодно, — сказав Томас Хадсон. — У нас на це статутів немає. Але я не заперечую. Повтори ще раз.
— За тебе, Томе.
— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.
Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:
— Слухаюсь, сер.
— За твоє здоров'я, — промовив Томас Хадсон. — Тільки підкрути там усі свої трикляті дива.
— Слухаюсь, Томе, — сказав Пітерс без хитрощів і недомовок.
Ну, мабуть, уже досить, подумав Томас Хадсон. Добре й так, як воно є, а тепер можна піти на корму дожидати свого другого важкого хлопчину. Я просто не можу ставитись до Пітерса так, як вони всі. Хоч не гірше за них знаю його вади. Але в ньому щось таки є. Він наче та облуда, що сягнула надто далеко і врешті обернулася правдою. Цілком ясно: він не здатний орудувати рацією, яку ми маємо. Та, може, здатний на щось більше.
Те саме й з Віллі, подумав він. Вони один одного варті, кожен по-своєму. Час би вже йому з Арою повернутися.
Нарешті він побачив шлюпку, яка виринула з дощу та білих бризок піни, що злітали вгору з розколошканих вітром хвиль. Обидва піднімалися на борт геть мокрі. Вони не надягли плащів, а загорнули в них свої автомати.
— Привіт, Томе! — гукнув Віллі. — Нічого, крім мокрого гузна та голодного черева.
— Візьми наших «малюків», — сказав Ара і подав нагору закутані в плащі автомати.
— Так-таки нічого?
— Стократ нічого, — відказав Віллі. Він стояв на кормі, і з нього текла вода.
Томас Хадсон гукнув Хілеві, щоб той приніс два рушники. Ара підтяг шлюпку за фалінь і теж піднявся на борт.
— Нічого, нічого й нічого, — сказав він. — Томе, за дощ нам надурочних не належить?
— Треба одразу ж почистити зброю, — озвався Віллі.
— Спершу обсушимось, — сказав Ара. — Я мокрий як хлющ. То все ніяк не випадало намокнути, а тепер аж гузно сиротами взялося.
— Томе, — мовив Віллі. — А знаєш, ті мерзотники можуть плисти й за такого шквалу, якщо зарифлять вітрила й наберуться духу.
— Я й сам про це думав.
— Може, вони зранку десь відсиджуються, а пополудні, коли знімається шквал, пливуть собі.
— Як ти гадаєш, де вони можуть бути?
— По-моєму, не далі, як на Гільєрмо. А може, й далі.
— Завтра на світанку рушимо на Гільєрмо і спіймаємо їх.
— Може, спіймаємо, а може, їх там уже не буде.
— Та певно.
— Якого біса нам не дали радара?
— А яка б нам зараз була з нього користь? Що б ти побачив на екрані, Віллі?
— Гаразд, я заткнувся, — мовив Віллі. — І ти мені, Томе, пробач. Але вистежувати на УКХ тих, хто не має радіо…
— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Ти справді хочеш, щоб ми переслідували їх краще, ніж досі?
— Авжеж. Я правильно кажу?
— Так.
— Я хочу зловити цих падлюк і геть усіх перестріляти.
— Яка з того користь?
— Ти забув, яку бійню вони вчинили?
— Годі вже смердіти про ту бійню, Віллі. Ти ж не перший день при цьому ділі, тобі так не годиться.
— Гаразд. Я просто хочу перестріляти їх. Так годиться?
— Та це вже краще, ніж той сморід. Але мені потрібні полонені з підводного човна, що діяв у цих водах. І щоб вони могли говорити.
— Той останній твій полонений не дуже говорив.
— Атож. Не дуже заговорив би й ти, коли б пускався духу, як він.
— Ну гаразд, — мовив Віллі. — А можу я смикнути чогось міцного?
— Авжеж. Тільки надягни сухі шорти й сорочку та не заводься там.
— Ні з ким?
— Будь спокійний, — сказав Томас Хадсон.
— Будь покійник, — сказав Віллі й вискалив зуби.
— Отакий ти мені до вподоби, — мовив до нього Томас Хадсон. — Так і тримай.
XIV
Цілу ніч бурхала гроза, безнастанно гриміло й блискало, і години до третьої ранку періщив дощ. Пітерс марно крутив своє радіо, і всі вони поснули в гарячій задусі, а коли вщух дощ, налетіла піщана мошка і одного по одному всіх побудила. Томас Хадсон побризкав униз «флітом», і звідти почувся кашель, зате менше стало вовтузіння та ляскання. Він збудив Пітерса, оббризкавши його всього, і той помотав головою в навушниках і пробурмотів:
— Я кручу, Томе, весь час кручу. Але нічого немає. Присвітивши ліхтариком, Томас Хадсон поглянув на барометр і побачив, що стрілка пішла вгору. От і буде їм вітер, подумав він. І знову вони не можуть сказати, що їм не щастить. А мені треба все це обміркувати.
Він повернувся на корму й знову побризкав у каюту, але так, щоб нікого не збудити. Потім сів, і дивився, як світлішає ніч, і час від часу бризкав на себе «флітом». Відлякувальні засоби в них скінчилися, зате «фліту» було вдосталь. Щоправда від нього пекло спітнілу шкіру, але то не йшло ні в яке порівняння з мошвою. Піщана мошка різниться від москітів тим, що ти не чуєш
