Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

«Але ж це неможливо!» — подумав Тугар, але тут на майдані, з’явився літній чоловік, у якому всі впізнали Світозара. Роки, проведені у походах то проти монголів, то з тими ж монголами проти литвинів, не могли не позначитися на ньому. Воєвода змужнів, юнацька безпосередність, яку ще юний Тугар помічав у Світозарові, з роками зникла, поступившись місцем досвіду і впевненості.

— Вітаю Ратибора у Тустані! — голосно сказав Світозар і на знак привітання підняв руку. — Як доїхали?

Ратибор спішився і підійшов до воєводи.

— Не дуже щасливо. Ми втратили двох дружинників, а третього довелося залишити в Другобці, — сказав він.

— Розбійники?

— Воєвода Путята стверджував, що то були «татарські люди».

Світозар скрушно закивав головою.

— Так, вони тут віднедавна. Правда, сюди не потикаються, але каравани скаржаться на них, — повідомив він. — Ну, гаразд, показуй, кого привіз із собою.

Ратибор жестом наказав ратникам злізти з коней. Слуги одразу відвели їх до стаєнь, а до чоловіків підійшов Світозар. Він прискіпливо вдивлявся у кожного прибулого, неначе намагався вгадати, чи не помилився князь у своєму виборі.

Світозар зупинився перед Власом, від чого боярський син трохи знітився.

— Я тебе знаю? — поцікавився воєвода.

— Три роки тому ти, воєводо, зупинявся у Белзі у мого батька, — відповів Влас.

— Батька звали Власом?

— Так, Власом, — одразу зрадів ратник. — Як і мене.

— Гаразд.

Світозар пройшов далі, кинув мимовільний погляд на Тугара, що стояв останнім у ряду, вочевидь, не впізнав, уже повернувся був, щоб підійти до Ратибора, але в останню мить зупинився. Якось дивно знов обернувся до Тугара, провів рукою по чолі, наче щось згадуючи.

— Ти бував у Луковому?— запитав Світозар і, отримавши ствердну відповідь, продовжив: — Та ти ж...

І в цю мить почулося дзвінке жіноче: «Тугар!» Це Злата впізнала у прибулому ратнику свого названого брата.

— Тугар? — здивувався воєвода.

— Так, воєводо! Я Тугар! — підтвердив той.

Тим часом Злата залишила малого хлопця, підбігла до Тугара і, видно, порушуючи всі місцеві звичаї, кинулася йому на шию. Спантеличений Тугар не знав, що робити, лише незграбно притискав жінку до себе. Побачивши це, Світозар жестом кивнув Ратибору відпустити інших ратників і сам відійшов оддалік.

— Ми й не сподівалися вже тебе побачити! — зізналася Злата, відірвавшись від Тугара.

— Ми? — здивувався той.

— Так. Я і Неждан.

Від почутого у Тугара перехопило подих.

— Неждан? Він тут? — запитав.

— Атож. Уже сім років ми живемо у Тустані. А всі ці роки від тебе — жодної звістки!

— Де Неждан?

Злата підвела голову і показала на вежу, що височіла над замком. Там у бійницях Тугар побачив двох вартових, але хто це саме був, не розпізнав.

— А дитина? — обережно запитав він, дивлячись на хлопця, що мовчки стояв осторонь.

— Це мій син Гійом, — відповіла Злата.

— А де його батько?

Злата не відповіла. Вона лише покликала до себе сина, подолом витерла йому брудного носа і мовила:

— Потім розповім...

Тим часом Ратибор покликав усіх, з ким прибув, досередини одного з приміщень. Дивно, але кімната, у якій вони мали жити, виявилася досить великою, чого не можна було сказати, дивлячись іззовні. Ратники розмістилися вздовж стін, повісили на гачки нехитрий скарб та зброю. За цим заняттям Тугара і знайшов Неждан.

Обнімаючи молодшого брата, Тугар зауважив, що вони обидва напрочуд схожі один на одного, хоча в дитинстві були дуже різними. Мабуть, коли тобі під тридцять і ти носиш бороду, різниця у рік не відчувається зовсім, та й, що не кажи, вони — сини одного батька, а Тугар пам’ятав, що той був саме таким.

Якийсь час обидва не могли вимовити й слова, лише обнімалися і плескали один одного по спині. Нарешті Неждан, знайшовши поглядом Ратибора, підійшов до нього.

— Я хочу забрати Тугара з собою, — сказав він. — Сподіваюся, сьогодні він не потрібен.

— А вечеря? — поцікавився Ратибор.

Неждан усміхнувся.

— Голодним мій брат не буде! — впевнено сказав він.

— Тоді все гаразд! Але щоб завтра зранку мені не довелося вас обох чекати, а тим більше — шукати!

Зрозумівши, що отримав згоду, Неждан потягнув Тугара до себе, де в одній з південних галерей жив він та Злата з сином.

На них уже чекали. Злата, побачивши Тугара, знову кинулася до нього. Малий Гійом — копія Гійома де Пардо — з острахом дивився на незнайомого дядька, якого обнімала його мати.

— От ми всі й зібралися! — сказав Неждан. —