Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Тугар належав до тих, хто чув про Тустань уперше. Він недовірливо подивився на Ратибора, неначе сумнівався в урочистості моменту, потім перевів погляд туди, куди показував десятник.

Подивився — і вже не міг відірвати очей...

Перед ними лежала широка долина, поросла прадавнім лісом. Дерева вивищувались аж ген до високих гір на півдні, що губилися у сизій імлі. На сусідньому пагорбі (адже горою це підвищення навряд чи можна було назвати) всі зауважили дивну споруду, начебто замок. Серед каміння виднілися дерев’яні стіни, що неначе виросли із нього. Де було збудоване людиною, де починалося створене Богом — визначити було важко. І темні скелі, і порослі мохом дерев’яні стіни так природно доповнювали одне одне, що здавалося, вони стояли там завжди. Замок увінчували вежі, що височіли навіть над найвищими скелями. Довкола замок-скелю оточували дві дерев’яні оборонні стіни, правда, зовнішня виявилася звичайним частоколом і швидше була лише додатковою заслоною. Зате внутрішня стіна була побудована за всіма правилами оборони: широка, з навісом від дощу, сонця і стріл, з кількома оборонними вежами. Місцями ця стіна переходила у кам’яну, створену природою, і вже там була неприступною.

З такої відстані важко було визначити висоту замку, але Тугар був майже впевнений, що не менше, ніж сто п’ятдесят ліктів. За скелями синіло невелике озеро. На тім боці чітко вгадувалася дорога.

— Оце і є місце, куди ми прямували, — сказав Ратибор. — Тут ми й зупинимось.

— Що воно таке? — здивовано роззирався Тугар.

— Тустань — єдине місце на Русі, котре не зміг узяти Батий. Так само як і Бурундай. Спускаємось!

З цими словами Ратибор спрямував коня ледь помітною стежиною вниз. За ним рушив Тугар, а далі вервечкою (інакше не виходило) інші. Тугар не зводив очей з дивної фортеці. Побувавши у Візантії, Палестині, Франції, надивившись на неперевершені і, здавалося, нездоланні фортеці численних феодалів та різних орденів, коли його начебто вже нічим не можна було здивувати, він зіткнувся з цією неймовірною спорудою. В голові просто не вкладалося, як можна було побудувати таке і взагалі — як можна до цього додуматися! Те, що замок не змогли взяти монголи, Тугара не здивувало. Під’їжджаючи ближче, він зрозумів і причину: до єдиної стіни між скель вів дуже крутий підйом. Знамениті стінобитні тарани, що не залишили жодних шансів Переяславу, Чернігову, Києву, тут виявилися безсилими. Тугар навіть усміхнувся, уявивши перекошене від люті обличчя Батия (чи хто тоді тут командував монгольським військом?), коли той зрозумів, що Тустань узяти не зможе! Напевне, поселення, що зазвичай оточувало подібні замки, розділило долю їм подібних по всій Русі. А скельний замок залишився стояти!

До замку підійшли з найбільш пологого боку. Власне, тут внутрішньої стіни не було. Замість неї височіла природна кам’яна. Зате був потрійний частокіл із високою вежею, де Тугар зауважив першого охоронця. Вежу і ворота у кам’яній стіні сполучав дерев’яний міст на палях. Ворота були зачинені.

Подорожні здивовано зупинилися перед вежею.

— Хто такі? — десь ізгори пролунав гучний голос.

— Десятник Ратибор із грамотою від князя Лева! — відгукнувся Ратибор.

— Прямуй ближче до воріт! Інші залишаються на місці.

— Чекайте! — тільки й сказав Ратибор і вдарив коня в боки.

Він під’їхав до воріт, почекав, поки відчиниться невелике віконечко.

— Грамоту! — наказав той самий голос.

Ратибор мовчки вийняв із торби скручену руркою грамоту і подав вартовому. Віконце зачинилося. Ратибор повернувся до своїх людей.

З-за воріт почувся якийсь скрегіт, і вони відчинилися. У проході стояв могутній молодий дружинник у повному обладунку.

— Проїжджайте! Воєвода чекає на вас! — сказав він.

Дружинник віддав Ратибору його ж грамоту, мовчки спостерігав, як мимо проїжджають подорожні, потім удвох з іще одним воїном зачинив за ними ворота. А загін навісною дорогою зацокав до головної брами. Вона виявилася зачиненою. Перед ними чорнів глибокий рів. Ураз заскреготів невидимий механізм, і почав нечутно опускатися підйомний міст. Його підтримували два масивних ланцюги. Досередини замку вела вузька галерея. Вона виводила у внутрішній дворик, де природні скелі оточували дерев’яну забудову.

Загін проїхав галереєю всередину. Від побаченого колись Тугара, здавалося, тепер уже ніщо не могло здивувати. Але серед жменьки воїнів, що походжали у дворику, приїжджі зауважили кількох хлопчаків десь років десяти, не більше. Вони з цікавістю дивилися на прибулих. Один із них — найменший, із м’яким волоссям і вузеньким личком — особливо уважно вивчав їх.

Раптом десь згори, з галереї, пролунав дзвінкий жіночий голос:

— Гійоме!

Коли тобі сімдесят років, то важко нести на плечах навіть звичайну сутану, вже не кажучи про відповідальність за весь християнський світ. Ось уже дванадцять років, як це місто біля підніжжя гір Чиміні є резиденцією вселенських єпископів. Як і його попередники, він не зміг увійти у Вічне місто. Як і його попередника, його поховають тут. Бо коли тобі сімдесят, уже важко сподіватися на повернення. А причина тому воістину бич, і далеко не Божий. Себто Манфред Гогенштауфен, який не пускає до Рима не лише його. Слава Господу, — хоч про це грішно навіть думати! — що ось уже півтора року, як той злодюга, прокляття римських єпископів, загинув біля Беневенто. Манфред шукав смерті, і вона його знайшла.

Приблизно так думав сто вісімдесят третій папа