Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр
Він забрав її додому, думав, нагодує, відігріє, а там розпогодиться — і гостя побіжить собі на волю, але вийшло інакше. Марусина Безхатня — так Микола її назвав — швидко облюбувала собі повстяну підстилочку в кутку, тихенько там муркотіла і промовляла розумними очима, що більше їй нічого не треба, хіба ще ящичок із пісочком, вибачте, це діло таке, житейське, ну ще блюдечко молока, а більше нічого, вона навіть не ходитиме по кімнаті, нікуди не стромлятиме свого писка, а про якусь там шкоду, то й мови нема, повірте. Вони з Софією звикли до Марусини, до цієї домашньої тваринки, і чужа квартира стала веселіша, обжитіша, своїша, чи що, й оскільки Безхатня народилася все-таки тваринкою домашньою, то не з руки було її спроваджувати на вулицю. Микола так і сказав, дивлячись у її розумні очі:
— Живи, Марусино. Я теж був безхатній, знаю, що це таке. Доводилось ночувати і в ліфті, і в кущах. Воно ж як у житті виходить: коли маєш хату, то й друзі у тебе з хатами, а якщо ти бездомний, то й друзі твої бездомні, немає у кого навіть погрітися. Ось так.
А одного ранку прокидаються вони з Софією — леле, на повстяній підстилочці ще купа гостей: п’ятеро кошенят привела їм у хату Марусина Безхатня.
Іще веселіше стало. Тільки Марусина занепокоїлася — в хату ж вона попросилась одна, а тут таке діло… Житейське, та хтозна, як на це хазяї подивляться. Давай тоді вона, бідолаха, переносити своїх діток з місця на місце — то під шафу їх заховає, то під ліжко, то ще десь. Носилась отак, поки вони не порозплющували очей та на лапки не стали, а як забігали — не намилуєшся. Гарненькі, кумедні, смугастенькі, всі як один у маму. Що, виженеш таких надвір?
Але й звіринця ж у хаті тримати якось не теє, і Микола з Софією стали нараювати знайомим придбати кошенятко. Дехто спершу й погоджувався, фотокор із Миколиної газети обіцявся узяти аж двійко, бо тепер дуже модно знімати етюди з котами, одненьке просила Ліда, а знайомий бармен Ашот, який іноді частував Миколу в рахунок майбутнього гонорару за переклад Хоренаці, той взагалі сказав, що, ара, мені задарма нічого не треба, я куплю у тебе, принось. Річ у тім, що в його барі вже було кошеня, чудернацьке таке, не кошеня, а якийсь меломан — музика гримить, а воно вилізе на колонку-підсилювач, сяде і слухає. На людей дивиться. А люди на нього. Потім воно пропало, хтось із хануриків, видно, украв, і Ашот тяжко переживав утрату, кошеня було немовби його талісманом, що приносив удачу. Через те він одразу погодився купити кошенятко, так, саме купити, бо те, що дається за так, в Ашота не викликало довір’я, йому потрібен кіт дорогий, кіт-талісман.
Хоч би як там було, а для Марусини Безхатньої та її діток усе складалося добре: на цьому холодному світі з дощами, снігами, морозами і злими собаками для них ще знайдеться тепла місцинка, житимуть вони у хатньому затишку, як і годиться домашнім тваринкам, а котромусь ще й поталанить слухати музику в Ашотовому барі, а ті, дивись, потраплять на вдалий слайд, і на кольоровому фото, може, на модній листівці обійдуть увесь світ, увійдуть, хай і на фото, відразу в мільйон теплих осель.
Проте щастя Марусини Безхатньої було недовгим, крихке воно, це котяче щастя.
Одного вечора, якраз повернувшись від Ашота, Микола глянув на Софію і зрозумів: щось сталося.
— Приходила Ліда, — сказала вона, дивлячись убік. — З новим кавалером, лікар якийсь чи ветеринар, біс його знає.
— То й що?
— Вона не взяла кошеня.
— Подумаєш, лихо велике! — пхикнув Микола. — Я б їй ще й не дав, воно у неї з голоду здохне. Знайдуться кращі хазяї, мені вже он гроші пропонують.
— Підожди. Цей її дружок-ветеринар подивився Марусину і сказав, що в неї лишай. У неї і в кошенят.
— Який іще лишай?
— Стригучий. Ось придивися. — Софія показала на Марусину. — Бачиш, шерсть на ній наче драбинкою підстрижена. Не дуже видно, бо вони всі смугасті, але як придивитися добре…
— Нічого не бачу, — сказав Микола і нахилився, щоб узяти Марусину на руки, глянути ближче, але Софія аж скрикнула:
— Ні-ні, не чіпай! Він переходить і на людей. Це серйозніше, ніж ти думаєш.
— Чортівня якась, — випростався Микола, розгублено поглядаючи на пухнастих м’ячиків, що розкочувалися по підлозі: ніяких ознак хвороби. — Може, їх треба чимось помазати? Що казав той Лідин ескулап?
— Казав, що котів од цього не лікують. А нам самим треба сходити до дерматолога.
— Не лікують… А що роблять?
— Знищують, — сказала Софія, як про великих грішників.
— Навіщо? У крайньому разі краще вже випустити на вулицю, якщо така їхня доля.
— Я теж так думала. Але цього робити не можна. Вони блискавично розносять лишай, передають його іншим тваринам. Випустити їх на вулицю найлегше, але це не гуманно.
Ну й словечка у неї: «гуманно», «блискавично» — не інакше як нахапалася від того Лідиного зцілителя. Оскомний спротив піднімався в Миколі до всього цього, хоч відчував, що в Софіїних, хай і позичених, словах правда, але так відразу погодитися з нею не міг.
— Що ти пропонуєш? — спитав гостро. — Повісити їх на сухій гілляці? Чи втопити? Слава Богу, озеро поруч.
— Ну, навіщо ти так? Є набагато гуманніший спосіб.
О, знову. Воістину люди великі гуманісти, це слово не сходить їм з язика.
— Який спосіб?
— Треба відвезти їх на ветпункт. Це недалеко від нас, у Дарниці. Там їм зроблять укол, ну, усиплять. Ось, я записала адресу. Візьми.
Вранці, коли він підійшов до Марусини з розкритою спортивною сумкою, кішка, здається, усе зрозуміла. Однак не втікала, тільки зіщулилась, наїжачилась і дивилась Миколі в очі так, як тоді, коли він уперше побачив її біля батареї. Тоді Марусина зразу далася до рук, а тепер не встиг узяти, як запручалася, занявчала, розчепірила лапи і,
