Під деревом зеленим - Томас Гарді

Коли Вільям говорив, його очі ожили молодецьким блиском і щось шляхетне з’явилося в його постаті. Освітлена вечірнім сонцем, вона відкидала гігантську тінь, що простяглася не менш як на тридцять футів на схід і, досягши вражаючих розмірів, закінчувалася на стовбурі кремезного старого дуба.

— Мейболд — непоганий хлопець, — відказав візник. — Треба віддати йому належне — ні від кого носа не відвертає. Ми коли вперше з ним зустрілися на дорозі, то він, хоч до цього мене і в очі не бачив, але привітався. “Добридень! — сказав, кивнувши головою. — Чудовий день, правда?” Удруге я його зустрів у місті. А вигляд я мав тоді жахливий: хотів скоротити дорогу та й подер штани об чагарник. Я не хотів його соромити своїм виглядом, тому втупив очі у флюгер, щоб він міг собі спокійно пройти повз і вдати, що мене не знає. Але ж ні. “Як справи, Ройбене?” — спитав і сердечно потис мою руку, наче я був одягнутий не у дрантя, а в найдорожчий шовк.

У цей момент на горизонті з’явився Дік, піднімаючись сільською дорогою, і всі повернули голови до нього.

Розділ III

ПОВОРОТ У РОЗМОВІ

— Пропав хлопчина, — сказав візник.

— Хто, Дік? Та не може бути! — вигукнув Мейл так, ніби готовий був повірити у що завгодно, тільки не в це.

— Та, боюся, що так, — повторив візник, спостерігаючи за Діком, який спокійнісінько йшов собі дорогою, навіть не підозрюючи, що про нього говорять. — Бачу я, що з ним відбувається, і, ох, не подобається це мені! Виглядає у вікно мало не щосекунди, черевики до блиску начищає, постійно кудись бігає з дому, з годинника очей майже не зводить, а розмови тільки про неї — чути більше не можу — а як спробуєш йому на щось натякнути, то враз замовкає, ніби води в рот набрав. Ой, сусіди, ми це теж проходили, як то кажуть, плавали — знаємо. Точно вам кажу, пропав хлопчина! — візник трохи повернув голову і з сумною посмішкою подивився на молодий місяць, що привернув був його увагу.

Чоловіки після такої заяви одразу набрали серйозного вигляду й мовчки спостерігали за Діком.

— А все його мати винна, — продовжив візник. — Нащо було запрошувати вчительку до нас на різдвяну вечірку? Як тільки я побачив ту моторну танцюристку в блакитній сукні, то одразу зрозумів, що добром це не скінчиться. “Боже, — подумав я собі, — бережи Діка від цієї омани!”

— Мені здалося, минулої неділі вони заледве привіталися, хіба ні? — обережно зауважив Мейл, розуміючи, що він людина стороння, і не бажаючи втручатися в сімейні справи.

— Це все симптоми хвороби. І відстороненість, і лукавство, і ще чортзна-що! Нічого, як на мене, чим швидше, тим краще! Швидше почнеться — швидше закінчиться, та й по всьому.

— Я одного не можу зрозуміти, — сказав містер Спінкс, майстерно об’єднуючи дві теми в одну, як і личить людині, обізнаній в риториці. При цьому він раз за разом махав рукою, ніби намагаючись підкреслити кожнісіньке слово. — Звідки містер Мейболд дізнався, що вона вміє грати на органі? Вона ж сама сказала, якщо тільки її словам можна вірити, що ніколи про це й словом не обмовилася, уже не кажучи, щоб пристати на його затію.

Поки всі ламали голову над цією загадкою, надійшов Дік, і йому розказали новину, яка викликала таке збентеження серед старих музик.

— Вона мені казала, — мовив Дік, почервонівши при згадці про міс Дей, — що не збирається грати, дружба з нами їй дорожча. Не розумію, як до цього дійшло.

— Тепер послухайте мій план, — сказав візник, який вмів оживити розмову, підкинувши нові ідеї. — Якщо не згодні, то так і кажіть, ображатися не буду. Ми ж давно один одного знаємо, правда?

Питання, звісно, риторичне, однак, варто визнати, доречне для вступу.

— Отже, так, — щоб підкреслити важливість своїх слів, візник поплескав по плечу містера Спінкса, який при цьому намагався залишитися незворушним, хоч насправді йому здалося, що на плече опустили кілька-фунтовий мішок. — Завтра ввечері, годині о шостій, ми всі як один навідаємося до будинку Мейболда. Хтось один, а то й двоє підуть поговорити з ним як чоловік з чоловіком, а решта лишиться чекати в передпокої. Ось що ми йому скажемо: “Отче Мейболд, ми розуміємо, що кожен крамар порядкує у своїй крамниці, як вважає за потрібне, і в меллстокській церкві господар — ви. Але замість того, щоб виганяти нас одразу, дозвольте лишитися до Різдва, а тоді ми без зайвих слів поступимося місцем міс Дей. І обіцяємо не тримати на вас зла”. Ну як, добре так буде?

— Краще і не скажеш, Ройбене.

— Тільки не треба там засиджуватися. Помиримося — і добре, нічого людині набридати.

— Так, це зайве. Обговоримо те, за чим прийшли, розвернемося й підемо — він тільки ще більше нас за це поважатиме.

— Думаю, Ліфу краще з нами не ходити, — сказав старий Майкл, повернувшись до Ліфа й змірявши його поглядом з ніг до голови. — Він своєю простакуватістю ще все зіпсує.

— Та він і сам не горить бажанням іти, правда ж, Томе? — спитав Вільям.

— Хе-хе! Ні, не хочу. Хіба що трішки.

— Ой, Ліфе, боюся, щоб ти не бовкнув там зайвого, а то ж можна і страх як розсваритися, — сказав Мейл.

— Так, я ніколи не думаю, що кажу! Уже який є, такий є, хе-хе!

Усі пристали на те, що Ліфу краще лишитися, однак зовсім не тому, що хотіли принизити хлопчину, скориставшись його щиросердним зізнанням, а тому, що вся парафія знала — Ліф анітрохи не переймається через свою нетямущість.

— Зате я можу співати дискантом! — повідомив Томас Ліф, зовсім не засмутившись, що його щойно так доброзичливо обізвали недотепою. — Можу співати дискантом не гірше за будь-яку дівчину чи заміжню жінку, ба навіть краще! А якби Джим вижив, у мене був би розумний брат! Завтра у бідолашного Джима мав бути день народження. Йому б виповнилося двадцять шість.

— Схоже, тобі дуже шкода Джима, — задумливо мовив старий Вільям.

— Так, дуже! Він би став справжньою опорою для мами! їй би