Під деревом зеленим - Томас Гарді
Місіс Деві зітхнула й не втрималась, щоб не додати (нібито за спиною чоловіка, хоча обоє розуміли, що він однак усе чує):
— Така вже він людина той Деві! Ви собі навіть не уявляєте, яких зусиль мені коштує змусити його поводитися хоч більш-менш пристойно. Та ви й самі певно чули, як він сьогодні за вечерею казав до Майкла “бараболя” — наче якийсь затюканий селюк. Мене зовсім не так виховали! У моїй родині ми казали не інакше, як “картопля”. Мама за нас, дівчаток, бралася серйозно — та у всій парафії не було родини, яка б так стежила за манерами.
Прийшов час розходитися по домівках. Фенсі не могла залишитися ночувати, бо попросила найняту на цей вечір жінку дочекатися її. Покинувши поріділі лави танцівників, вона на мить зникла, а коли спустилася вниз, то була вже одягнута у плащ і здавалася зовсім іншою людиною (на превеликий сум і розчарування Діка) — жінкою стриманою і байдужою. Куди й поділася та жвава дівчина, яка дозволяла Дікові обіймати себе за талію й не намагалася ухилитися від гілля омели[3].
— Ну й переміна! — у Діковій голові вирували думки невиправного циніка. — Яка разюча різниця між дівчиною під час танців і в повсякденному житті! Ви тільки погляньте на красуню Фенсі! Увесь вечір вона була така грайлива й поступлива — навіть дозволила себе поцілувати! Я годинами притискав її до себе так міцно, що між нами не можна було вкласти ані аркуша паперу. Я слухав биття її серця, яке стукотіло так близько від мого власного, що я розрізняв кожен удар. І от тобі маєш: на хвилинку збігала нагору, одягнула плащ та капелюх — і до неї вже й не підступитися, — не витримавши гніту таких думок, Дік вирішив за краще їх облишити.
Однак це було ніщо, порівняно з тим нещастям, яке спіткало його згодом. Містер Шайнер зі своїм ланцюжком для годинника, як і всі затяті холостяки, не міг не скористатися з того, що йому і гарній молодій жінці було по дорозі. Він підійшов до Фенсі й, безсоромно нехтуючи Діковими почуттями, аж ніяк не байдужим голосом почав запевняти її, що він спати не зможе, поки не побачить на власні очі, що чарівна леді безпечно дісталася до дверей свого будинку — от така він, бачте, людина — і що до того часу він не відійде від неї ні на крок, щоб йому крізь землю провалитися. Міс Дей прийняла пропозицію, на думку Діка, в якого вже виникли погані передчуття, з трохи — чи й без трохи — завеликим ентузіазмом, як для безкорисливого бажання захиститися від небезпек ночі.
Усе скінчилося, і Дік стояв, утупившись у крісло, в якому вона востаннє сиділа, і воно видавалося йому оправою, з якої зірвали дорогоцінний камінь. Тут стояла її чарка, на дні якої ще залишилася з чайна ложка старого вина, яке вона не змогла допити, як не намагалася, незважаючи на вмовляння візника (коли він клав їй на плече свою важку, як паровий молот, руку), але тієї, котра пила з цієї чарки, вже не було. На тарілці лежали кілька маленьких гарненьких крихт, які вона залишила, але тієї, котра їла з цієї тарілки, вже не було.
Тепер, коли Деві залишилися самі, Дік почувався відірваним від решти родини. Він сердився на батька, який перебував у такому піднесеному настрої, немов гості ще були тут. У ньому все просто кипіло, коли він слухав, як дід Джеймс (який не пішов з усіма) радів з того, що нарешті всі розійшлися.
— Ох, — задоволено сказав візник, — за весь вечір я так і не зміг як слід поїсти, так що тепер маю повне право насолодитися вечерею у тиші та спокої! Шматок от цього стегенця — ані надто жирного, ані надто кістлявого, краплю оцту і маринованих огірочків — чого ще бажати? Сказати по правді, мене весь вечір спрага так і мучить.
— Загалом я люблю вечірки, — заговорила місіс Деві своїм звичайним тоном, вже без тих солодкавих ноток, які змушена була додавати весь вечір, — але після них стільки роботи! Із цими брудними тарілками, ножами й виделками, пилом і затхлим повітрям, поламаними меблями і хтозна-чим іще — вже й ніякого Різдва не хочеться... Ох! — І вона так смачно й протяжно позіхнула, що годинник у кутку в цей час встиг зробити кілька ударів. Місіс Деві окинула оком зсунуті, укриті пилом меблі і, знесилена, плюхнулася у м’яке крісло.
— Ну, помаленьку-помаленьку, і все прийде в норму! — радісно вигукнув візник і, не відводячи очей від тарілки, заходився старанно нарізати м’ясо та хліб, орудуючи ножем і виделкою так завзято, наче валив дерева. — Ен, ти б ішла спати, дивись, у тебе вже очі злипаються. Ти мені нагадуєш змучену скрипку, на якій довго-предовго грали, чесне слово. Ти, напевно, з ніг валишся. Я сам зачиню двері й заведу годинника, а ти іди, а то завтра будеш бліда, як полотно.
Ох, мабуть, таки піду, — жінка потерла очі, намагаючись відігнати сон, принаймні поки не добереться до ліжка.
Дік диву дивувався, як одружені люди можуть бути такими байдужими один до одного. Він не сумнівався, що якби йому пощастило одружитися з неймовірною Фенсі, вони б ніколи не стали такими жахливо практичними й стриманими, як тато з мамою. Найдивніше те, що всі подружжя, яких він знав, були точнісінько такими ж скупими на почуття.
Розділ IX
ВІЗИТ ДІКА ДО ШКОЛИ
Перші дні нового року вже залишилися позаду, і міс Фенсі, яка на канікули їздила додому, нарешті повернулася до Меллстока.
Весь тиждень після її приїзду Дік, як тільки видавалася вільна хвилина, нібито випадково проходив повз школу, гуляючи околицями, але йому так ні разу й не пощастило побачити її. Не інакше як за велінням долі, прибираючи в будинку на наступний день після танців, мати знайшла носовичка, що належав міс Фенсі, і Дік, виявив неабияку винахідливість, переконавши матір віддати хустинку йому, мовляв,
