Під деревом зеленим - Томас Гарді

— Я дам вам трохи зі свого, — у великодушному пориві сказав Ройбен, — мій капелюх не такий новий, по ньому і видно не буде.

— Ні, ні, що ви, не треба, — запротестував містер Мейболд.

— Сильно порізалися? — спитав Ройбен, подумавши, що доцільно буде проявити співчуття.

— О ні, зовсім трохи.

— Так іноді буває, сер. Під час гоління рука може здригнутися, і як тільки подумаєш, що так можна і поранитися, — от вам одразу і поріз.

— Я все думаю про те, коли ж провести заміну, — сказав містер Мейболд. — Зараз, ви кажете, зарано, але до Різдва ще надто довго чекати. Напевно, краще нам зупинитися десь на півдорозі. Я пропоную на Михайла чи десь у той час, коли буде зручно нам всім. Не думаю, що аж так обов’язково, аби це була якась святкова неділя.

— Добре, сер. Ніколи не можна мати все, що хочеш. Від імені хору я пристаю на вашу пропозицію, — візник знову торкнувся свого уявного капелюха, і всі музиканти повторили цей жест. — Тож вирішено, на Михайла ми поступимося місцем молодому поколінню.

— На Михайла, — підтвердив священик.

Розділ V

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

— Кажеш, він нормально це сприйняв? — спитав Мейл, коли музиканти піднімалися схилом пагорба.

— Він повівся достойно, — підтвердив візник. — Я радий, що ми йому все сказали. Хоч це нічого особливо й не змінило, але все-таки добре, що сходили. Він цього не забуде. Так, він дуже добре це сприйняв. От скажімо, це дерево — то священик, я стою тут, а тато сидить у кріслі — он там, де той камінь. “Деві, — каже мені Мейболд, — я не хочу силоміць змінювати музичні традиції церкви”.

— Гарно сказано, хоча слова — то лише порожній звук.

— Таки гарно, нічого не скажеш. Усе залежить від того, — ніби по секрету сказав Ройбен, — як за людину взятися. До кожного треба вміти знайти підхід. І до королев, і до королів. Часом до чоловіків підхід знайти не легше, ніж до жінок, а це вже про щось та й свідчить.

— Оце вже точно! — пробурмотіли собі під ніс усі, кого вдома чекала дружина.

— Священик Мейболд розмовляв зі мною, ніби з добрим другом, навіть більше — як із названим братом. Сам по собі чоловік він непоганий. От тільки слухає кого не треба, тому нас і виганяють.

— У наші дні половина з того, що ви чуєте про людей, є неправдою.

— Та я не про те, друзі! Це взагалі-то не Мейболдова ідея, а он того джентльмена, — візник кивнув у бік ферми Шайнера. — От звідки вітер віє.

— Чия?! Шайнера?

— А чия ж іще. От тільки на відміну від священика я добре розумію, чого Шайнер аж зі шкури пнеться, щоб вибити вчительці тепленьке містечко. (Подумати тільки, лишень вчора я казав, що у них із Діком може вийти любов, та де там.) Чого, по-вашому, Шайнер так із нею носиться? Думає, що зможе так її завоювати. Ну, може, йому це і вдасться.

— Отже, жінка важливіша за музику, Шайнер важливіший за всіх інших церковних старост, староста важливіший за священика, а для Бога й місця нема? Так виходить?

— От так і виходить, — погодився Ройбен. — Скажу вам чесно, коли ми прийшли до священика, мені аж якось не по собі стало від думки, що треба з ним сваритися. Він так добре до нас поставився, що мені совість не дозволила відповісти злом на добро. Ми як увійшли, він до тата так ласкаво каже: “Вільяме, ви вже немолодий, ходіть сюди, сідайте собі в крісло — у ногах правди нема”. Ну, батько й сів. Я ледь зі сміху не вмер, тату, коли ти сідав: так неквапно, повагом, а як крісло під тобою прогнулося — то аж побілів зі страху.

— Авжеж я не на жарт перелякався, — поспішив виправдатися старий Вільям. — Звідки мені було знати, що сидіння на пружинах? Я вже подумав, що зламав крісло, а нам тільки того ще бракувало.

— Ну от, товариші, уявіть себе на моєму місці. Я приходжу до нього, весь киплячи праведним гнівом, а він садовить мого старого батька у зручне крісло, до нещасного хлопчини, нашого Ліфа, ставиться привітно, ніби той цілком нормальна людина. Та весь мій гнів як вітром здуло.

— Якби ця молода вертихвістка Фенсі Дей, — сказав Боуман, — не пускала бісики Шайнеру, Діку і кому тільки можна, то ось вам моє слово, ми б і далі преспокійно грали собі на галереї ще років сто.

— Ну, не скажи. Звичайно, на курок натиснув Шайнер, але священик і без того заряджав пістолет, — не погодився містер Пенні. — Моя дружина свято переконана, що він і сам закоханий у вчительку.

— Ну, цього ми вже не дізнаємося. Я от ніяк не можу розгадати, що за птаха та Фенсі, от ніяк.

— Та що там розгадувати? Вона ж іще дівчисько, — зауважив візник.

— Як на мене, чим жінки молодші, тим важче їх зрозуміти. А знаючи, з якої, так би мовити, колодки вона виросла, можна зразу сказати, що ця дівчина не така проста, як здається.

— А таки правда. Джефрі Дей дуже розумний чоловік. Ніколи слова зайвого не скаже, завжди собі на умі.

— Оце вже точно.

— Можна все життя з ним прожити, а так і не дізнатися, що він за один.

— Ага, а якийсь бездарний лондонський писака запросто може назвати Джефрі дурнем.

— Ти ніколи не знаєш, що у нього на думці, ніколи, — сказав Спінкс. — До того ж він потайний! О, Джефрі добре вміє тримати язик за зубами. Так мовчить — заслухаєшся.

— І до ж того він не дурень. Видно ж, що все він добре розуміє.

— Він розумно мовчить, дуже розумно, — підтакував їм Ліф. — Він так дивиться, ніби ясно бачить, як у тебе в голові думки крутяться, наче ті коліщата в годиннику.

— Ну, що що, а мовчати він таки вміє. І хоч донечка далеко не така потайна, але трохи батькового розуму, певно, успадкувала.

— Ага, і його гаманець на додачу.

— Ще б