Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Хаосу темного, крик голоду й біди,

І розпачливого волання «світла, світла»?

— Так, я читала цього вірша у камері. Це поезія Лесі Українки, її вивчають у школі, я читала, щоб не забути. Написане у 1896 році, за царату. У цьому вірші поетеса засуджує царський режим, називаючи самодержця «царем тьми», і висловлює прагнення трудового народу до світла. Хіба тут є щось... неправильне?

Слідчому довелося проковтнути вірша авторки «Досвітніх вогнів», схвалених вищим керівництвом для шкільної програми. Погано, мабуть, читало начальство цю Лесю Українку, неуважно. Жила б тепер, то саме тут, у тюрмі, їй і місце. Ач, понаписувала — хаос, голод, кайдани. Та найгірше, що читання цих віршів не могло лягти рядком до звинувачення! А справа цієї дівчини була просто порожньою, на неї майже нічого не вдалося знайти, бодай якихось свідчень чи доказів! Заарештували, бо звелено було брати усіх, хто вчився колись у гімназії. Всі вони там однакові, щось та знайдеться. А йому, слідчому, суши тепер голову, ший справу білими нитками... Хіба те, що вона — дочка лікаря, а лікарі допомагали лікувати повстанців. І живуть вони поблизу Щастигори. І зустрічалася ця дівчина з хлопцем на ім’я Роман, сином лікаря Смереканича, а на того справа вже є! Кульове поранення, не відкрутиться! Ліпить там щось хлопчина про випадкову кулю, наче й було щось таке минулого року, стріляли на вокзалі у цигана, але якщо хлопчисько заарештований — мусить сидіти, у нас так просто нікого не забирають. І на цю красуню щось зліпимо, і ця сидітиме. Є наказ — значить, усі сидітимуть. Колима велика.

Після цього допиту в Орисі відібрали книжечку «Досвітні вогні», яку передала мама. Та дарма — чіпка молода пам’ять вже увібрала кожне слово, і щовечора у камері лунало Лесине, Тарасове, Франкове. І своє, власне, невміле, та щире.

А ніч повертала Орисю додому — до своєї маленької кімнатки з балкончиком, до свого ліжечка з білішими за сніг простирадлами, прикрашеними мереживом по краю та блакитними стрічечками й бантиками, до полички, повної улюблених книг, до фортепіано у вітальні, до стосика нот, до лазнички із духмяним милом та м’якими рушниками. Уява, тренована ще удома, коли вона разом із героями улюблених книг переносилася то в прерії, де міцно трималася у сідлі разом із Майн Рідовими мустангерами, то в середньовічний замок, де співала разом із Консуело, то в старовинний Париж, де саме за її, Орисі, честь, змагалися на дуелях мушкетери, залюбки переносила її із задушливої, галасливої камери у світ музики й тиші. Кожен мав свій шлях до порятунку душі в цьому хаосі, повному криків голоду й біди, хто цього шляху не знаходив — гинув і фізично, і духовно.

Здавалося, ця тендітна, тоненька, нездатна до опору дівчина з русявою косою до пояса, з очима пресвітлої голубіні, з пальчиками, яким торкатися лише клавіш та сторінок, мала б загинути у неволі першого ж тижня. Або зрадити, розповісти все, що знає, у надії повернутися до свого біленького ліжечка зі стрічечками. Або збожеволіти, щоб утекти від страшної реальності. Де, хто, коли міг уявити, щоб отаке дівча, яке виросло у мами під крилом, пещене татом і люблене всією родиною, одиначка, надія роду, котру Господь послав мамі з татом на втіху вже у таких літах, коли інші онуків бавлять, зможе не просто вижити, а вистояти, та ще й бути опорою духу іншим, слабшим у своїй вірі та надії!

Мамина квітонька, татова любленка, втілення усіх здібностей і талантів, химерне, загадкове дівча, котре горнуло себе у музику та поетичне слово, уміло перевтілитися у Мавку чи Джульетту, уміло розтлумачити кожному теорему чи фізичну формулу, знало кожну квіточку в садку, називало по імені кожну травинку обіч стежки на Щастигору... Хіба цей світ, що загрозливо займався за сході червоним маревом, був для неї? Хіба створіння, яке лиш у долонях носити, немов казкову Дюймовочку, не мало впасти першим, непомітно хруснути під чоботом, халява якого у дьогті, а підошва — в крові?

Не впало.

Тендітною, ніжною виглядала квіточка, та корінням міцно вросла у рідну землю. Родина Полянських активно підтримувала місцеву організацію «Просвіти», допомагала книжками, коштами, і батьки, й Орися, щойно підросла, брали участь у кожному заході — святкуванні річниць народження велетів українського духу. Ще зовсім маленькою Орися вивчала напам’ять цілі сторінки з «Кобзаря». Вишивати навчилася чи не тоді ж, як читати. Стелила ниточку рівненько чи хрестиком, чи гладдю, чи мережкою — кожна техніка вдавалася. Уміла оздобити чимось маленьким та недорогим і букет квітів, і скатертину, і серветку, і хусточку — виглядало, ніби справжній художник працював над мистецьким витвором.

Кожної вільної хвилини бігла до свого фортеп’янка — діставала зі стосика нот щось таке, чого просила душа — Дебюссі, Деліба, Гайдна — коли хотілося світлого й ніжного, Бетховена чи Ліста — коли вирувало в серці суперечливе й грізне, просило виходу. Не вірилося, що в цих тонких ручках стільки сили, навіть мама іноді зазирала до вітальні, щоб переконатися — це вона, її доня, своїми напівдитячими пальчиками видобуває з інструмента такі потужні, дзвінкі, розкотисті акорди. І голос...

— Соловеєчку наш! — усміхався тато, коли доня виводила Шубертову «Аве, Марію» чи «А я дівчина полтавка, а зовуть мене Наталка».

— Консерваторія, консерваторія за вашою Орисею плаче! — вслухався у переливи дівочого голосу сусід, доктор Смереканич, гостюючи на свята. — Колись ми всі пишатимемося, що отут, на нашій вулиці виросла знаменита співачка! Тернопільщина дала світові Соломію Крушельницьку, а наша земля — Ориславу Полянську! Чи Ориславу... Смереканич! — хитро підморгував услід дітям, коли вони, знудившись, бігли на горище чи на схили Щастигори бавитися у хованки чи бігати за м’ячем.

— Дай Боже, можливо, колись і сватами будемо! — мрійливо здіймав очі догори доктор Полянський, якому вже ввижалися онуки та зять — високий, гарний, стриманий та розважливий, весь у батька, Роман.

Дитяча дружба якось непомітно перейшла у кохання. У те перше, невинне почуття, яке змушує вчорашніх дітей, які звикли кожну хвилину проводити разом, зовсім інакше дивитися одне на одного, коли кожен рух, кожна гра сприймається по-новому, коли випадковий дотик рук, такий звичний