Лицарі любові і надії - Леся Романчук

безкоштовно». Та проблема полягала в тому, що бідолашний засланець мучився від одноманітності харчування: якщо господар різав теля — то цілий тиждень Володимир Ілліч змушений був споживати саму телятину у різних видах, якщо порося — то лиш саму свинину, що, без сумніву, шкідливо для здоров’я, а баранину Ілліч зовсім не любив, та виходу не було, заслання є заслання — муки, катування, потерпання від незгод входять у програму. У Леніна була служниця, яка його обслуговувала, дівчинка-підліток. Вона добре готувала, але не вміла всього того, що служниці у місті, доводилося обходитися простими стравами.

Роман узявся якось питати, а навіщо двом дорослим людям — чоловікові і дружині — служниця? Хіба так важко зварити чоловікові зупи чи борщу? Товаріщ Андрій спершу зробив такі очі, наче Роман запропонував цариці Олександрі Федорівні помити підлогу в їхній камері:

— Що ти, Романе, хіба могла б Надія Костянтинівна варити чи прати? Вона була вся у революції, вся в роботі! Революція звільнила жінку від хатнього рабства!

— І від необхідності їсти-пити також? А хто ж тоді прав білизну самій революціонерці? Чи в брудному ходила? Чи революція все-таки одних звільнила, а інших залишила в рабстві — прислуговувати тим, хто весь у революції? — допитувався-таки Роман.

Довелося товаріщу визнати рацію молодого галичанина.

Та Романові страшенно цікаво було слухати розповіді людини, яка знала не з книжок усіх тих, хто спершу творив революцію, а потім гинув під уламками власної будови. Особливо цінними були спогади про Крупську та її чоловіка. Ленін, виявляється, був фанатиком полювання. У засланні він цілісінькі дні пропадав на болотах, стріляючи дичину. Мав аж дві рушниці. Після полювання вечорами Володимир Ілліч зазвичай відпочивав, а працював ночами. В його кімнаті була велика бібліотека, а пошта щодня приносила велику кількість листів. Писали з Москви, Одеси, Петербурга, з-за кордону, бо Ленін керував виданнями газет і не переривав своєї праці і в засланні.

Ото б побувати на такому курорті, мріяв уголос: щоб свіже повітря, гуляй досхочу, служниця приготує, випере, подасть, прибере, а ти читай, пиши, листуйся із цілим світом, пострілюй дичину і готуй собі на дозвіллі революцію.

— От його б сюди, до нас, у камеру, — розмріявся якось Роман аж до непристойного. — Хай би глянув, який режим влаштували вам, комуністам, його друзі-революціонери, порівняв із царським.

— Ти що, збожеволів? Замовкни негайно! — сполотнів Андрій. — Та за такі слова — у карцер!

— А хто донесе? Може, ви, пане Андрію?

Товаріщ Андрій, звичайно, не доніс. Але на звертання «пане» відповідати категорично відмовлявся. А Роман відмовлявся зрозуміти логіку людей, яким переламала хребет, а багатьом і вкоротила життя ота незбагненна у своїй логіці репресивна машина, ненаситний людожер Сталін «со товаріщі», що живився кров’ю в першу чергу своїх же!

Вже чого-чого, а часу на розмови і суперечки в тюрмі досить, і Роман запитував у товаріща Андрія, а потім у багатьох інших «товаріщєй», з якими зводила доля на етапах і в таборах:

— Ну, я ще розумію, чому перед війною заарештовували селян, начебто куркулів, які не хотіли вступати до колгоспів, — щоб забрати їхнє майно. Я розумію, чому заарештовують тих, кого підозрюють у зв’язках з підпіллям — вони борються за волю України. Але за що ж вони схопили і вже десять років перекидають по тюрмах вас, переконаного борця за справу партії, в чому ваша вина?

Товаріщ Андрій відповідав гордо:

— Я ні в чому не винен перед партією, це помилка, колись вони розберуться. Товаріщ Сталін ні про що не знає, його неправильно інформують. Це перегіби на місцях!

Роман дивувався, співчував. Скільки він зустріне їх, отаких переконаних, «вірних делу» товаріщєй на своєму шляху! А «товаріща Андрія» зустріне вже потім, в кінці п’ятдесятих, після реабілітації, у Москві. Як ридав, мабуть, з/к Андрій після смерті Сталіна. Як радів, що партія, нарешті, викрила справжніх «ворогів народу» та реабілітувала вірних своїх членів! Як сподівався, що його повернуть на відповідальну роботу в Наркомпросі, тепер Міністерстві освіти! А йому дали персональну пенсію, навіть у партії поновили — і забули. На всі спроби нагадати про себе відповідали — відпочивайте, лікуйтеся, займайтеся партроботою за місцем проживання, а про можливість праці з дітьми чи взагалі якоїсь відповідальної праці забудьте. Отоді відвідала його уперше думка про самогубство — не в тюрмі, не в таборі — на волі. Зрозумів — не помилка, не випадковість — так було задумано.

Переваги «рідної тюрми» Роман відчув уже наступного дня.

— Смереканич, передача!

Передача! Щось із дому! Щось таке, чого зовсім недавно торкалися мамині руки!

Не знав, що робити із цим вузлом, зав’язаним у мамину хустку. Руки трусилися, мало не розсипав.

— Тримай, не потеряй! — зовсім не сердито пробурчав охоронець і додав тихенько: — Мама здорова. Тато вдома.

Роман не повірив вухам! Новини з дому! Тата випустили! А він думав-гадав, як це воно сталося, що перевели в рідну тюрму! Хто поклопотався, хто просив? Тато! Хто ж іще! Мабуть, сильно когось із начальства печінка скрутила чи апендицит прихопив, якщо випустили доктора Смереканича!

Перебирав передачу — хліб, розламаний під час перевірки, щоб не передали запеченим у хлібі ножа, шматок сала, цукор, чай, кружку не домашню, металеву, чисту сорочку, теплого светра...

Уперше за ці місяці ліг спати ситим. Осіннє, та не холодне ще повітря вливалося крізь розчинену кватирку. І враз — пісня... Співали десь у далекій камері.

— А що, у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.

— Та заборонено, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є...

І хлопці завели — «В’ється наче змійка неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка... »

А на тому боці, там живе Марічка...