Курилася доріженька - Роман Купчинський

— Іду вже додому. Там чекають на мене, — сказав Петро, рятуючи ситуацію.

Вклонився, сів на ровер і від’їхав помалу крайчиком дороги.

Наталка ще не відходила. Дивилася тепер услід за ним, і ввижався їй Петро в золотім шоломі, з блискучим поясом, на танцюристім коні. Іде на війну крізь села, крізь поля і ліси. За ним, за товаришами його очі видивляють люди, сонце грається на них, вітер кінськими гривами має. Гордо і спокійно йдуть у бій, де не один з них-поляже… Дві слізки скотилися незамітно по лицях і впали на руку…

Збудилася тоді з задуми і побігла крізь цвинтар до хати…

***

Зварич не поїхав голоситися до війська на другий день, як грозив Наталці. Городюки спершу і слухати не хотіли про це. Війна не потриває довше, як кілька тижнів, говорили вони, нащо тебе там. І без тебе буде досить війська, щоб дати раду ворогові… Але Петро затявся, що піде, бо, мовляв, усі молоді українці голосяться бити москалів, чому не мав би і він піти.

Старий Городюк дав себе переконати.

— Україна, — говорив до жінки, — кличе, а то велика річ. Не можемо хлопця спинювати. Амбітний дуже, і добре, що має амбіцію.

— А як згине? — питалася крізь плач Городюкова.

— Згине!.. Не мусить зараз гинути. Чи то один вертає з війни здоровий.

А по хвилі мовби встидався того, що сказав:

— Врешті, нема ради. Кується доля нашого народу. Будуть жертви, але будуть і успіхи. Жаден нарід без труду не виборов собі волі.

Городюк переконував жінку, вмовляв у себе, але нишком журився вихованцем. Городюкова, раз побачивши, що не вдержить Петра, погодилася з долею і тільки просила, щоб Петро побув ще якийсь час між ними, заки зголоситься до війська.

Петро, хоч ще й незголошений, ходив уже в ореолі вояка, а навіть несправджені побіди австрійської армії прилипали до нього, мов до учасника.

Керницькі знали вже про постанову Петра, і всі погоджувалися з нею, як з боговгодною жертвою. Отець Еміліян, що останніми часами далеко не так гостро виступав проти «українчиків», навіть хвалив Петра.

— Що ж, випадає молодим людям боронити корони. То їх святий, пане добродію, обов’язок.

— Не так боронити, як бити, — гриз його Городюк. — Бити і відбивати Україну.

На диво, отець Керницький не тільки не опонував, але й погоджувався на те:

— Якщо є яка Україна в Росії — щасть, Боже. Я не є противний, щоби кожний нарід добував собі волю.

Городюк трохи догадувався, звідки взялася в Керницького така толеранція. Просто страх перед безпардонними арештами, про які вже гуділо довкола, заставив отця Еміліяна змінити погляд на Україну й українську справу.

— Маю враження, пане добродію, — говорив далі о. Еміліян, — що Росія непотрібно запуталася в ту цілу історію. Готова повторитися японська війна.

— І повториться, — стверджував Городюк. — Наші вже взяли Кам’янець, а завтра може прийти Київ.

Отцю Еміліянові все-таки вже того було забагато.

— Но, Київ як Київ. Трохи було б заскоро. Адже, пане добродію, і русскі війська будуть боронитися. Зрештою, з Кам’янця до Києва — шмат землі. То ж простори а простори!

Директор побачив, що трохи пересадив, і тепер зручно вхопився за оті простори.

— Бачите, отче, яка та наша Україна велика. Самі кажете «простори а простори»!

Отець Керницький перескочив Україну:

— Але візьміть ви під увагу Сибір! Супроти цього ціла Европейська Росія — ніщо.

Оця нікому не помічна, але й не шкідлива, розмова була б тяглася в нескінченність, якби не одна подія, яка перервала її, а до того вивела всіх з рівноваги.

Служив у Керницьких за наймита «дурний Якимцьо», чолов’яга середніх літ і величезної сили, якому не доставало не одної, але трьох або чотирьох клепок у голові. Дурний Якимцьо — так звали його всі — спокійний був, як дитина, а роботящий, як віл. Ніколи не сварився з ніким, ні не нарікав. Все усміхнений і задоволений з долі, блукав по гумні, заглядаючи в кожний куток. Тільки час до часу діставав якісь напади, одначе невинні і нешкідливі. Прибігав тоді до кухні, а часом і до покою, та заглядав на небо крізь вікно. Його зеленкуваті малі очка вдивлялися радісно в пусте небо і слідили когось чи щось. Кого він там бачив чи хотів побачити — не можна було довідатись, бо Якимцьо звичайно не відповідав на запити. Все ж таки часом діставав охоту і до розмови. Приходив тоді з таємничою міною до отця Керницького і зраджував йому, що: «За стодолою Гусака закопали хлопи з Білого Каменя ступу», або що: «По саду вчора ходив жидівський чорт». Всі ці вістки оббігали зараз не тільки доми Керницьких і Городюків, але діставалися й до сусідніх священиків, де всі від ряду літ знали Якимця і сміялися з кожного його ідіотизму.

Часом знову Якимцьо розговорювався при іншій нагоді. Бувало, підійде до нього хтось із домашніх чи чужих і питає:

— Якимцю, а до чого я «пікнований»?

Якимцьо довго дивився на питаючого і думав, до чого б то його призначити або «пікнувати», як казав.

— Ги?.. Ви будете до молотільні!

В той спосіб Керницькі і Городюки вже були попікновані всі до одного. Пані Керницька — це була «Матір Божа жидівська», Городюк був призначений «до січкарні», пані Городюкова «до трафіки», Наталка до прачки в Золочеві, а Зварич мав, на його думку, робити кар’єру як доглядач волів на фільварку в Бонишині.

Знаний був дурний Якимцьо зі свойого пікнування, і як тільки приїхали до Керницьких гості, то зараз молодь, а нерідко і старші, йшли до нього питатися, куди вони годяться.

Ніхто і в голову собі не клав, що Якимцьо стане колись великою особою, яка буде грізна для цілости австро-угорської монархії. А прецінь так сталося, і то саме в хвилі, коли отець Еміліян задумував виложити, який Сибір величезний, який неісходимий.

На подвір’я приходства в’їхав чвалом австрійський улан і спинився тільки тому перед ґанком, що кінь не хотів перескочити хати ані не вмів відчинити дверей.

Кінь і їздець були опорошені та змучені. Улан, крім того, був ще й п’яний як ніч, що видно було і з рухів, і посоловілих очей, які непевно дивилися з-під чака на світ божий.

В хаті хоч і помітили вояка, ніхто не вийшов до нього, тільки Зварич вибіг на ґанок.

Якимцьо, що рубав дрова коло дровітні, підійшов зі сокирою до улана і таємничим шепотом