У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

витримала, і пелена сліз укрила її личко бузкового кольору; зрештою я певен, що вони й думати про мене забули ще того вечора.) Потім у приміському поїзді, попри всі мої обереги проти того, щоб мене хтось помітив, я здибався з маркізом де Камбре-мером; побачивши мої валізи, він пополотнів, бо сподівався по-завтрьому мене гостити; він заморочив мене своїм базіканням, що мої напади ядухи виникають через погодні перепади і що якби пожити тут у жовтні — цим би можна загартувати моє здоров’я; він попросив мене відкласти мій від’їзд принаймні «на через тиждень» — неоковирність цього звороту не розлютила мене, певне, лише тому, що від його слів на душі моїй щеміло. Поки він гомонів зі мною в вагоні, а я на кожній станції потерпав, як би зараз не вдерся хтось страшніший за Ерімбальда чи Ґіскара, скажімо, граф де Кресі, який почне мене благати, щоб я його запросив, або ще грізніша пані Вердюрен, яка візьметься запрошувати мене на обід. Але все це ще чекало мене попереду. Я ще не був у дорозі. Поки що мені доводилося вислуховувати директорів розпачливий лемент. Я сплавив його, побоюючись, як би він, дарма що говорив пошепки, не збудив мами. Я залишився сам у номері, тому самому номері з високою стелею, де почував себе таким нещасним за першого приїзду, де так ніжно думав про мадемуазель Стермар’ю, де чатував на Альбертину та її приятельок, які, ніби мандрівні птахи, відпочивали на пляжі, де так недбало узяв Альбертину того разу, коли посилав по неї ліфтера, де мені відкрилася бабусина доброта і де я потім дізнався, що вона померла; ці віконниці, під якими соталося вранішнє світло, я розхилив уперше з тим, щоб побачити найближчі розлоги моря (Альбертина змушувала мене причиняти віконниці, щоб не було видно, як ми цілуємося). Я відчував, які зміни зайшли в мені, зіставляючи їх із незмінними речами. Ми звикаємо до них, як до людей, і коли нам згадується, як багато вони важили в нашому житті, а потім вагу ту зовсім утратили, то обрамлені ними події, зовсім не такі, як нинішні, все розмаїття пригод, які склалися під цією самою стелею, серед цих самих зашклених шаф, зміни в серці і в житті, заповідані цим розмаїттям, завдяки незмінності декорацій, набувають у єдності місця ще більшої моці.

Кілька разів за коротку хвилину мені майнула думка, що світ, де міститься цей номер і ці зашклені шафи і де Альбертина так мало важить, — це, може, світ духовний, єдино реальний, а моя гризота — це та гризота, яку нам навіює читання роману і яку тільки шаленець може перетворити в тривале й незбутнє горе, щоб горювати поки віку; що, може, трохи вольового зусилля — і я повернуся до цього реального світу, переступивши через біль, немов розриваючи паперовий обруч, і побиватимуся через Альбертину не більше, ніж через героїню дочитаного нами роману. Зрештою найкоханіші мої любки не заслуговували на викликані ними любовні муки. Сам я кохав їх щиро, жертвуючи всім, щоб зустрітися з ними, щоб усамітнитися з ними, ридаючи, коли чув увечері їхній голос. Вони вміли розпалювати в мені жагу, доводити мене до нестями, але жодна з них не втілювала в собі кохання. Коли я їх бачив, шли я їх чув, я не знаходив у них нічого зрідні моєму захопленню ними, і ніщо в них не могло б пояснити, чому я кохаю їх. А проте єдиною моєю радістю було бачити цих жінок, єдиною моєю тривогою була тривога очікування їх. Можна було б припустити, що природа наділила їх якоюсь особливою сторонньою властивістю, відрубною від них, і що ця властивість, ніби електрика, збуджує в мені кохання, себто, лише вона спрямовує мої вчинки і завдає мені болю. Проте врода, розум, доброта цих жінок були відособлені від цієї властивосте. Мої любовні почуття, буцімто електричний струм, били мене, я переживав їх, я відчував, але мені ані разу не пощастило їх побачити чи обміркувати. Я навіть гадаю, що, захоплюючись (я залишаю осторонь тілесні розкоші, супутні захопленню, але не породжені ним), ми звертаємося як до невідомого божества не до самої жінки, а до незримих сил у личині цієї жінки. Нам погрібні не чиїсь, а їхні пестощі, ми шукаємо дотику саме з ними, але не знаходимо в ньому щирої насолоди. Під час побачення жінка знайомить нас із цими богинями, та й квит. Ми обіцяємо подарувати їм коштовності, подорожі, знаходимо слова, доводячи, як ми їх обожнюємо, і слова на свідчення, що нам до них байдуже. Ми, хоча й не чіпляючись причепою, домагаємося нового побачення. А проте, аби не ці таємничі сили, хіба ми так пнулися б зі шкури ради самої жінки, якщо після її відходу ми вже вагаємося сказати, як вона була вбрана, і пригадуємо, що ні разу на неї не глянули?

Оскільки зір облудний, нам увижається, що людське тіло, навіть кохане, як Альбертинине, є чимось поза нами, відлетим від нас на кілька метрів, кілька сантиметрів. 1 так само з душею, що домує в ньому. Але як щось перемістить душу, показуючи, що вона кохає не нас, а когось іншого, тоді з тьохкання серця ми відчуваємо, що кохана істота не за кілька кроків від нас, а в нас самих. У нас самих, десь неглибоко. Слова: «Це приятелька мадемуазель Вентейль» стали тим Сезамом, якого я сам зроду не знайшов би і який впустив Альбертину до закамарків мого зболеного серця. А я міг би сто років силкуватися відчинити браму, прибиту за нею, і так і не збагнути, як її відчинити.

Цих слів я якийсь час не чув, — поки Альбертина була зі мною. Цілуючи її так, як я цілував матір у Комбре, цілував, щоб заспокоїтися, я майже вірив у невинність Альбертинину чи бодай гнав думку про відкрите в ній збочення. Але нині, коли я залишився сам, ці слова знов залунали — так гуде, коли з нами перестають розмовляти, у вухах. У її збочанні тепер я вже не сумнівався. Сонце, встаючи, одмінипо навколишній світ, і його світло загострило мою муку, ніби від зміни пози. Ніколи ранок не здавався мені таким прекрасним, а водночас таким болісним. Уявивши, як зараз спахне вся ця байдужа природа і як ще вчора я тільки й жадав би, що милуватися на неї, я ридма заридав. Аж це, ніби