У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

цей схід душі не міг уразити його так, як матір, але він поділяв її переживання. «Ні, це неможливо, — відповіла мені Альбертина. — А навіщо ви рветеся до Парижа, якщо ця дама поїхала?» — «Мені буде спокійніше там, де ми з нею познайомилися, ніж у Бальбеку, якого вона ніколи не бачила і який мені обрид». Чи ж дійшло згодом до Альбертини, що тої, іншої кобіти, немає і що як я тієї ночі хотів померти, то лише тому, що вона легковажно призналася мені, що близька з приятелькою мадемуазель Вентейль? Можливо. Часом мені здається, що до неї це дійшло. Принаймні того ранку вона повірила, що така жінка справді існує. «Вам, мій хло-ню, треба б оженитися з цією особою, — сказала вона, — ви були б щасливі, і щаслива була б і вона». Я відповів, що думка ощасливити цю жінку мало не штовхнула мене на шлюб; недавно, коли я дістав великий спадок, а отже, й змогу оточити свою дружину розкішшю й уприємнити її життя, я ладен був прийняти офіру тієї, кого я кохав. Сп’янілий вдячністю, яку я відчував до Альбертини за її ласкавість, і водночас шарпаний нестерпною душевною мукою, якої вона мені завдавала, я, схожий на того, хто охоче віддав би маєток гарсонові за те, що той насипає йому в кав’ярні шостий келишок горілки, заявив, що моя дружина матиме авто, яхту і що шкода, що я, знаючи, як Альбертина любить кататися на авті й на яхті, кохаю не її, що для неї я був би ідеальним мужем, але що ми ще подивимося, що ми, треба сподіватися, матимемо втішні зустрічі. Подібно до того як ми по-п’яному не зачіпаємо переходнів, боячись дістати відкоша, я все-таки не допустився необачносте (якщо це можна назвати необачністю), якої допустився за часів Жільберти, і не сказав їй, що кохаю її, Альбертину. «Бачте, я мало з нею не оженився. Одначе не наважився на це, я б не посмів прирікати молоду жінку на життя з такою хворою і з такою нудною людиною, як я». — «Та ви збожеволіли! Усі аж реґнуть пройти з вами по життю, подивіться, як за вами впадають. У Вердюренів тільки про вас і розмови, і в найвищому світі теж, я про це знаю. Отже, вона була з вами не досить ласкава, ця дама, скоро ви так у собі звомпили. Тепер я бачу, що це за птиця, вона лиха, я її терпіти не можу, ох, якби на її місці була я!» — «Ба ні, вона дуже мила, просто милісінька. А на Вердюренів та на інших мені чхати. Якщо не рахувати тієї, кого я кохаю і з ким я порвав, мені залежить лише на моїй Альбер-тині; тільки вона, якщо ми з нею часто будемо зустрічатися, принаймні попервах, — додав я, щоб не злякати її і мати змогу багато жадати від неї в ці перші дні, — може мене бодай трошки потішити». Я лише натякнув на можливість шлюбу, але зараз же сказав, що цього не здійснено, бо ми не підходимо характерами. Моя заздрість живилася спогадами про взаємини Робера та «Рахиль, ти від Бога», Сванна й Одетти і підкидала мені думку, що скоро я кохаю сам, то не можу бути коханим, і що жінка може до мене горнутися лише з розрахунку. Звісно, нерозумно було міряти Альбертину на Одеттин і Рахилин аршин. Але йшлося не про неї, йшлося про мене; йшлося про почуття, які я міг у неї пробудити і яких я, заклятий ревнивець, недооцінював. І з цього судження, може, хибного, зродилося багато лиха, яке згодом мало спасти на нас. «Отже, ви не хочете їхати зі мною до Парижа?» — «Зараз мене не пустить тітка. Зрештою навіть як я згодом і приїду, хіба не здасться дивним, що я зупинюсь у вас? Адже в Парижі всі знають, що я не ваша кузина». — «Ну то ми скажемо, що ми, вважай, заручені. Це пусте, адже ми знаєте, що це неправда». У Альбертини з-під сорочки вилонювалася шия, ядерна, золотава, в буйному ластовинні. Я поцілував її з таким самим чистим почуттям, з яким цілував мою матір, щоб утамувати мої дитячі гризоти, які тоді здавалися мені невтішними. Альбертина пішла переодягтися. Її самовідданість уже почала давати збій: де ж її клятва не покидати мене ні на мить? (Я відчував, що її завзяття стане ненадовго, я боявся, що, як ми зостанемося в Баль-беку, вона того ж таки вечора втече від мене і зійдеться з Блоковими кузинами.) Тим часом вона прийшла до мене сказати, що їде до Менвіля, а повернеться пополудні. Вона ночувала не вдома, на її ім’я прийшли листи, та й тітка, либонь, тривожиться. «Якщо йдеться тільки про це, можна послати ліфтера — він скаже їй, що ви тут, і забере ваші листи». Альбертина набурмосилась, але щоб показати мені, яка вона цяцінька, попри свою досаду від того, що її неволять, відразу ж промовила наймилішим тоном: «Нехай!» — і послала ліфтера до тітки. Ледве Альбертина пішла, як у двері тихо постукав ліфтер. Для мене було несподіванкою, що, поки ми гомоніли з Альбертиною, він устиг з’їздити до Менвіля й повернутися. Він сповістив мені, що Альбертина написала до тітки цидулку і що вона може, якщо моя воля, поїхати до Парижа хоча б сьогодні. Зрештою, даючи йому усне доручення, Альбертина вчинила необачно, бо, попри ранню годину, директор, уже обізнаний з усім і схвильований, прибіг до мене спитати, з чого я незадоволений, чи правда, що я їду, і чи не можу я зачекати кілька днів: он як розвітрилося! Я не міг почати йому пояснювати, що в мене одне бажання: щоб о тій порі, коли Блокові кузини виходять на прогулянку, Альбертини в Бальбеку вже не було, тим паче що Андре, єдиної, хто міг би вберети її від них, тут немає і що Бальбек став для мене одним із тих куточків, де хворому нема чим дихати і звідки він виїздить негайно, не бажаючи тут більше зночувати жодної ночі, хоча б йому довелося померти в дорозі. Зрештою мені ще доведеться змагатися з подібними проханнями — спершу в готелі, куди Марі Жінест і Селеста Альбаре прийшли до мене з червоними очима. (Ридання Марі нагадували рев потоку; Селеста, стриманіша у вияві почуттів, утихомирювала її; але коли Марі пролепетала єдиний вірш, який вона знала: «Відцвітає під місяцем без», Селеста теж не