У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

розпачливо потягнув її за руку. «Чи не було б вам фізично протипоказане переночувати в Бальбеку?» — «Фізично, ні. Але я засинаю з утоми». — «Ви зробили б мені велику ласку...» — «Ну, гаразд, хоча я не розумію, чому ви не сказали мені раніше. Згода, ночуватиму в Бальбеку». Моя мати вже спала, коли, звелівши, щоб Альбертині відвели кімнату на другому поверсі, я повернувся до себе. Я сів біля вікна, тлумлячи ридання, щоб мати, відокремлена від мене тонкою перебіркою, не почула їх. Я забув зачинити віконниці, і, звівши очі, побачив відблиск пригаслої червені, знайомий мені з рівбельського ресторану та з одного шкіца Ельстірового. Я згадав, як я хвилювався, коли побачив його з вагонного вікна, вперше під’їжджаючи до Бальбека, побачив цей образ вечора — вістового не ночі, а нового дня. Але віднині жоден день не буде для мене новий, не пробудить у мені жаги незнаного щастя, це буде ще один день страждання, і страждати мені доти, доки витримає страдник. Тепер я вже не сумнівався, що Коттар, коли ми сиділи в парвільському казино, мав рацію. Те, чого я боявся, те, що я вже невиразно підозрював ув Альбертині, те, що інстинктивно відчував у всьому її єстві, те, що мій розум, бо так мені хотілося, повсякчас відкидав, — була правда! За Альбертиною я бачив уже не блакитні морські вали, а монжувенську кімнату, де вона падала в обійми мадемуазель Вентейль, падала зі сміхом, в якому ніби лунала любовна для неї новина. Бо навряд щоб мадемуазель Вентейль з її нахилами не поважилася підманути таку вродливицю, як Альбертина! А доказом, що Альбертина не була ображена і згодилася, є те, що вони не порізнилися і що їхня близькість міцніє. А отой гожий Альбертинин жест, яким вона клала підборіддя на Розамундине плече, з усмішкою дивлячись на неї й цілуючи її в карк, жест, який нагадував мені мадемуазель Вентейль, але який досі не насував мені певної думки, що один і той самий нахил голови спричинений одним і тим самим збоченням, — хто знає, чи не перебрала його Альбертина від мадемуазель Вентейль? Помалу на світ займалося. Раніше, прокидаючись, я завжди зустрічав усмішкою все, що помічав, — філіжанку кави з молоком, шерех дощу, виття вітру, а нині відчув, що день, який настає, і ті дні, які прийдуть слідом за ним, уже не принесуть мені надії на незнане щастя, вони тільки шарпатимуть мене невпинною згризотою. Мені залежало ще на життю, але я знав, що я можу сподіватися від нього тільки болю. Я побіг до ліфта і, попри пізню годину, викликав хлопця, який чергував уночі. Я попросив його піти до Альбертининої кімнати і сказати їй, що мені треба їй повідомити щось дуже важливе, тож чи не зможе вона мене прийняти. «Панянка воліє прийти до вас сама, — приніс він мені її відповідь. — Почекайте хвилинку».*"

 Справді, Альбертина скоро прийшла у шлафроку.

«Альбертино! — почав я дуже тихо, закликаючи і її не піднімати голосу, аби не збудити матері опостінь; тонка переділка була тепер нам незручна, бо змушувала нас перешіптуватися, але колись вона, наділена музичною прозорістю, ставала у великій пригоді бабусі. — Мені сором, що я турбую вас. Ідеться ось про що. Щоб ви зрозуміли, я мушу сказати те, чого ви не знаєте. Приїжджаючи до Бальбека, я покинув жінку, яку мав зашлюбити, яка була ладна занедбати все ради мене. Сьогодні вранці вона повинна вирушити в мандри, і ось уже тиждень я щодня питаю себе, чи стане в мене духу не телеграфувати їй, що я повертаюся. Духу мені стало, але я почував себе таким неприкаяним, що хотів руки на себе накласти. Ось чому я попросив вас учора ввечері переночувати в Бальбеку. Якби мені судилося померти, я б хоч попрощався з вами». 1 я дав волю сльозам, і завдяки моїй вигадці все виглядало правдоподібно. «Безталанне моє ссрденя! Аби ж знаття, я зночувала б ніч біля вас! — гукнула Альбертина; вона кі на мить не загадалась над тим, що я, може, поберуся з тією і для неї пропаде «добра партія», — так співчувала вона моїй муці, бо я міг приховати від неї її причину, але не саму муку і не її тягар. — Зрештою, — додала вона, — вчора я всю дорогу з Ла-Распельєр відчувала, що ви знервований і як у воду опущений, і потерпала за вас.— Насправді я зажурився лише в Парвілі, а мій нервовий стан, який Альбертина, на щастя, ставила на карб журі, пояснювався іншим: досадою, що мені доведеться ще кілька днів морочитися з нею. — Я вас не покину, я весь час буду при вас». Вона пропонувала мені — і лише вона могла мені це запропонувати — єдиний антидот проти трутизни, що палила все моє нутро, причому солодке зілля і лютий яд були споріднені між собою, і те і те йшло від неї одної. У цю мить Альбертина — мій біль — перестала мучити мене, а друга Альбертина — моя цілителька — розчулювала мене, як розчулює довколишній світ виздоровника. Аж це я подумав про те, що небавом вона з Бальбека поїде до Шербура, а звідти — до Триеста. Її навички відродяться. Найголовніше — перешкодити Альбертині сісти на пароплав, спробувати забрати її до Парижа. Звичайно, з Парижа їй було б легше, ніж із Бальбека, при бажанні, майнути до Триєста, але там було б видно; може, я зумів би попросити дукиню Ґермантську непрямо вплинути на приятельку мадемуазель Вентейль, щоб та не зоставалася в Триєсті, щоб кудись перебралася, — може, до принца де***, з яким я бачився у маркізи де Вільпарізіс і в самої ду-кині Германської. А той, навіть якби Альбертина запрагнула відвідувати його, щоб зустрічатися зі своєю приятелькою, міг би, попереджений дукинею Германською, перешкодити їм бачитися. Певна річ, я міг би сказати собі, що як Альбертина має такі вподобання, то в Парижі знайдеться чимало інших жінок, ладних її вгонобити. Але всякий спалах заздрости своєрідний і носить печать істоти, — в даному разі приятельки мадемуазель Вентейль, — яка його викликала. Найбільше мене турбувала саме приятелька мадемуазель Вентейль. Моя загадкова любов до Австрії, яку я любив за те, що звідти привезено Альбертину (її вуйко був там посольським радником), за те, що її географічні особливості, вдача її мешканців, її пам’ятки минулого, її краєвиди я