Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

міг бути грубим і гнівливим, чужий будь — якій зніженості, діяльний і стурбований, вимагав того й од усіх, не терпів промашок і нехлюйства, нікому провин не прощав, навіть рідному синові. Я забув про добродушність, зневажав прикраси, суворість супроводжувала мене щокроку, страх, а не милість ходили за мною назирці, я не піддавався намовам, порад слухав, а робив по — своєму і вже відчував, що дедалі частіше зневажаю і науку, і самий розум. Може, через те, що розум втілювався в таких моїх наближених, як Виговський? Шкода говорити! Колись, як був ще у Франції, показувано мені старовинний шинок «Під чортячим бздом», де збиралися впродовж віків цілих уми безжурні й некеровані (може, тому хотілося й мені зібрати якось свої уми українські десь у київськім шинку?). За двісті літ до мене в тім шинку великий поет з — над Сени склав «Баладу прикмет», написану мовби про мене нинішнього:

Я знаю всі шляхи і манівці,

Я знаю небо щастя й сліз долину,

Я знаю, як на смерть ідуть бійці,

Я знаю і чернички спідничину,

Я знаю гріх, але грішить не кину, _

Я знаю, хто під течію гребе,

Я знаю, як в бочках скисають вина,

Я знаю все, не знаю лиш себе,

Я знаю палац, знаю і хатину,

Я знаю цвіт, і плід, і соб — цабе,

Я знаю смерть і знаю домовину,

Я знаю все, не знаю лиш себе124.

Та зате знав я вельми добре, що при всій моїй терплячості й позірній уповільненості не можу дозволити собі щонайменшого послаблення і ніякої прогайки. Тому так суворо повівся з Виговським, ще й пощадивши його, бо іншого вже пустив би під козацькі шаблі за таку зволоку недбалу, а може й злочинну.

Я тримав обложених залізною рукою, а сам пильно стежив за королем, щоб не дати йому з’єднатися з Вишневецьким. Знав про короля все, він про мене — нічого, бо йшов по моїй землі, де все йому вороже і все летіло з вістями до Хмельницького. У Варшаві панський легат де Торрес благословив короля в день Івана Хрестителя і вручив йому освячений прапор і меч, як воїтелю за католицтво проти ворогів апостольського престолу. Коли король виїхав із замку, під ним спіткнувся кінь. Всі вдали, що не помітили того злого знаку. Пророкували вікторію і славу. Магнати приводили до Яна Казимира свої корогви, але не вельми квапилися з тим ставленням, не вистрибували один поперед одного, а навпаки: ховалися один за одного, випихаючи наперед найзапопадливіших, або ж найдурніших, як вони вважали. За місяць король пройшов од Варшави тільки до Замостя, довго вистоював повсюди, приймав дарунки й запевнення вірності од вельмож, тоді довго жалував венеціанського посла Контаріні, який приніс йому в Люблін вість про розгром венеціанцями турецького флоту. Вперше за сто літ після того, як колись їхній одважний адмірал Андреа Доріа змагався з грозою морів капудан — пашою Сулеймана Пишного — Хайреддіном Барбароссою, вдалося купецькій республіці здобута таку вікторію на морі, знищивши шістдесят турецьких важких галер і взявши в полон сім тисяч османців. Канцлер Оссолінський нашіптував Я ну Казимиру, що тепер султан негайно відкличе від Хмельницького хана, цього єдиного винуватця гетьманового могуття і щастя, і козаки позостануться самі перед залізною шляхетською силою. На додачу від Януша Радзівілла йшли побідні вісті, і королівські придворні вже тішилися думкою, як невзабарі Радзівіллове військо мацатиме під Києвом козацьких жінок. Про те, що діється під Збаражем, ніхто й у гадці не мав. Вважали, що не регіменгарі оточені моєю силою, а я сам сиджу обложений і, прищулившись, як заєць наляканий, жду, поки його мосць король прийде і вдарить мене межи вуха. Наставлений і поставлений мною його величність король Ян Казимир! Шкода говорити!

Зібравши, мабуть, до сорока тисяч війська з гвардією і надворними командами панів, король поволі посувався на Сокаль, Радехів, Топорів. Дороги були тяжкі, розмоклі від дощів. Незграбний табір не надавався до швидкого пересуванім, таки ж були й річки, і потічки, як ото писав я його милості князеві Яремі, та в Топорові Ян Казимир забув і про дороги, і про річки й потічки!

Вишневецький, хоч мав би впасти в безнадію після того, як перехоплено його посланця, все ж не облишив думки про те, щоб сповістити короля, і йому таки вдалося знайти шляхтича, який доконав сього неможливого чину. Звали його Скшетуським, не належав він до знатних, був звичайний піхур, чоловічок непоказний і, сказати б, мізерний, Не з тих, що літають над землею, не торкаючись її поверхні, а з дрібних болотяних чортиків, кротів, дощових черв’яків, з плазунів і землериїв. Він проповз крізь усі вали й підвалки, проринув крізь усі води й болота, проникнув крізь усі наші застави й заслони, змішався з землею і з водою, з ніччю й дощем, забув про їжу й спочинок, забув, може, й своє ім’я власне і все на світі, пам’ятав тільки про завдання, — і це винесло його з кільця смерті і донесло до самого короля, і він упав до його ніг з страшною вістю: «Там, під Збаражем, наші вже конають!»

Великий муж, хоч і малий тілом!

Король був ще задалеко, аби одразу дістати свого грізного ворога оружною рукою, тож намірився розправитися зі мною бодай на папері. З своїм многомудрим канцлером, моїм приятелем давнім Оссолінським видали вони з Білого Каменя, з маєтку Вишневецького, універсал до черні в моєму війську, щоб кидали Хмельницького, «найдальше за чотири дні верталися до домів і послушності панам своїм». «А ми вас, — обіцяв милостиво Ян Казимир, — в оборону свою беремо, що ніяка кара вам не буде й зостанетесь при правах і стародавніх звичаях ваших».

Із Золочева, куди згодом прибув король, послано універсала і до полковників, осавулів, сотників, отаманів і всіх молодців Війська Запорозького. Його величність король ясновельможний скидав мене з гетьманства, проголошував зрадником, визначив ціну за мою голову, а на моє місце подавав Семка Забудського, даючи йому булаву.

Я випередив ті нікчемні королівські універсалики. Пересунув головні сили свої під Старий Збараж далі на захід, де горби не давали обложеним побачити зміни в козацькім таборі, убуток козацького війська заступив ватагами посполитих, хан лишив на довколишніх висотах вершників, аби маячіли шляхті перед очі, мовби всй сила татарська і далі там стояла, сам же вночі вивів орду в поле, а за нею я повів і своє найдобірніше кінне військо, і так без перепочинку