Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Знаєш же, гетьмане, мою відданість, — тихо мовив Виговський. — Коли треба, то готов і крізь цей дощ пробиватися.
— Що козаку дощ? Божа роса, та й годі. Вода хай тече, на те вона й вода. Коли ж військо наше почне розтікатися, тоді лихо. Та найперше лихо буде для вас, полковники. Затямте собі! Підніміть сотників, осавулів, кожен десяток козацький, припильнувати слід за кождим козаком, чернь тримати і самим ні руш звідти — каратиму нещадно й страшно! Годі розбалакувати, годі непослуху! Покажемо силу свою, та покажемо й гідність високу!
Поночі, під чорними потоками води, підняв я полк свій охоронний, взяв з собою Тимоша й Виговського і поскакав до далеких горбів, де була ханська ставка. Оточений шатрами вельмож, ханський намет із золотистої парчі сяяв і в темнощах. Жаль брав, що мокне під зливою така дорога тканина, про це й сказав я Іслам — Гіреєві, коли нас після замотанини й незичливих перемовлянь з великим візиром Сефер — казі впущено до хана.
Іслам — Гірей сидів на товстих килимах, підібгавши ноги, кутався у велику соболину шубу, мерз від нашої сирості, бгав свої покривлені губи немилостиво, в червоному світлі турецьких бронзових каганців вигляд мав відлякуючий і зловорожий.
— Не ти дарував мені намет, не тобі й жаліти його, — мовив хан неприязно, мабуть лютячись, що так пізно потривожив його, та ще й прибув без дарунків.
— Відаю, що се дарунок самого його величності султана твоїй ханській милості, — спробував я розм’ягчити сувору ханську душу. Хотів ще додати, що соболі на ханові — то теж дарунок, та ще й од самого царя московського, та вчасно стримався, не знаючи, як те сприйме Іслам — Гірей.
— Ти ж даруєш мені саму ганьбу! — скривився хан. Він ляснув у долоні. Перед нами запарувала кава у золотих фельджанах.
— Твої слова лунають образливо, великий хане! — не втримався я на таку його мову.
— Чом не здобув сьогодні табору польського? — крикнув хан, гріючи пальці об фельджан з гарячою кавою.
— Бачив сам, як боронилися відважно польські лицарі.
— Вони вороги, а не лицарі!
— І ворогів слід шанувати, коли вони виказують високий дух. Козаки билися мужньо й запекло, але й супротивники незгірш. Лягло багато хоробрих. Втратив двох полковників своїх, може, найдорожчих для мене. Облога може виявитися затяжливою. Тому й прибув до тебе в такий час недогідливий. Хочу просити тебе, великий хане.
— Про що можеш просити після такого ганебного бою?
Я трохи помовчав, розмірковуючи слушно, що за хвилі
моєї мовчанки гнів ханський або ж прочахне, як кава у фельджані, або ще побільшиться, досягнувши такої міри, коли чоловік уже нічого не чує, крім самого себе, отож тоді й ти можеш виливати власний свій гнів як захочеш.
— Пам’ятаєш, великий хане, — мовив я доволі спокійно, — як, приймаючи мене милостиво в своєму палаці в Бахчисараї, частував щедро й пишно, а тоді вичитував мою долю з отакого золотого фельджана? Казав тоді, що досягну величі, та буде вона похилою і скакатимуть на неї різні люди.
— Ниці люди, сказав я тоді, — нагадав хан, дивуючи мене своєю колючою пам’яттю.
— Не хотів уживати того слова, але ти сам його вимовив. Справді сказав ти тоді: «Ниці люди». Перше твоє пророкування вже збулося. Здобув я великі перемоги над своїм ворогом і досягнув величі. Чи ж має збуватися й друге пророкування? Поки можу, не хочу його допустити. Дбаю вже й не про власну велич, а про велич свого народу. Дав тобі для стояння найвищі місця незайняті, тож міг гаразд бачити моє військо. За день битви, хоч і невдоволений її наслідком, міг ти бачити й великий дух мого народу. Не хочу допуститися його применшення і відсікатиму кожну руку, яка замахнеться на нього.
— Що тобі? — неспроможний простежити хід моїх думок, поспитав Іслам — Гірей нетерпляче.
— Щойно відбулася в мене рада велика. Мовилося там не так про завтрашню битву, яку розпочнемо знов, щойно засвітиться на день Божий, — мовили ми про те, аби втримати своє величезне військо в порядку, не даючи йому розтектися або пуститися в здобичництво й грабунки.
— Прибув про це сказати нам?
— Прибув просити тебе, великий хане, щоб ти так само втримав свою орду.
— Орда — це не отара слухняної черні, яку ти маєш під своєю рукою, Хмельницький. Орда не може довго стояти на місці. Знудиться, розсиплеться в чамбули, піде на здобич, ніяка сила її не втримає.
— Ти великий хан і володар — коли захочеш, то зможеш утримати свою орду.
Іслам — Гірей, видати, тішився з мого простацтва. Забув навіть про свій гнів, розглядав мене з цікавістю й співчуттям.
— Гаразд. Своїм словом я втримаю орду на місці. Та вона голодна й свавільна і почне рубати козаків, коли не добудуть табору і не дадуть їй здобичі тут.
— Чом би не подумав ти, хане, про те, що й козаки можуть так само рубати орду? Відвернуся від шляхетського табору і вдарю всією своєю силою на тебе, коли помічу свавільство, і тоді Бог нам суддя!
— Ти смієш зі мною так говорити! Забув, як цілував мою шаблю?
— Присягав дотримуватися вірності. Хіба я зламав її?
— Ти забув, хто ти є. Не хан, не король — простий козак. Хвалишся своєю величчю, а як вона тобі дісталася? Не в спадок, не за походженням, а як здобич, як грабунок. І ціна їй така сама.
— Не ти мені її здобув, а сам, своєю власного рукою, — сказав я. — Чи твоя орда бодай раз пішла в бій разом з козаками? Стояла й вичікувала, чий буде верх, кого грабувати. І тепер стоїш і ждеш тут, а ми вмираємо. Не стану ламати вашого узвичаєння, бо то не моє діло. Однак хочу, аби шанувалися в моїй землі. Сказати се й прибув до тебе. Даруй, коли порушив твій спокій, хане. Бувай здоров!
По тій мові я підвівся і вийшов з ханського намету, ведучи за собою Тимоша, який посміювався у вуса, і Виговського, що з переляку забув присісти і так і простовбичив перед нашими очима упродовж усієї суперечки моєї з ханом.
— Помститься хан за твої слова непоштиві, гетьмане, — півголосом мовив мені пан Іван, — ой помститься.
— Не боюся його помсти. Смерть довкола літає тисячокрило, то що мені погрози будь — чиї, навіть можновладців? Король так само грозиться, забувши, як помагав йому
