Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
— А їх король?
— Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.
— Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?
— В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять.
— Як то собак?
— А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.
— І не втече?
— Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.
— В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.
Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав:
— Мотре, а що ж буде з нами?
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
— Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі.
— Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре.
— Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?
— Навіть після того.
— Правду кажеш?
— Як на сповіді святій.
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
— І не соромно тобі гетьманову коханку любити?
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
— Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану!
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
— Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала.
— Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало.
— І ти видержав удари?
— Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити.
— Дивно!
— Сам собі дивуюся, Мотре.
В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.
— Знаєш що? — почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. — Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.
— І буду.
— Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?
— Правди хочу, Мотре.
— Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.
— Гетьмана любиш?
— Люблю свою мрію, а більше не питай.
Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця. , — А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів? Чуйкевич кріпко стиснув її руку.
— Спасибі тобі, Мотре!
— Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?
— Розумію.
— Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.
Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:
— Стривай! Послухай і мойого слова.
Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю.
— Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути... Так тоді покорімся їй.
Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.
— Для обоїх нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно?
— Гадаєш — краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся.
— Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!
— А що ж тоді?
— Що?.. Позволь, — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому.
— Гетьманові, гадаєш?
— Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі.
— Так, сказала я це.
— Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діла. Не гнівайся, що так про твою маму кажу.
— Кажи!
— І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки,
