Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Шторм бушує, не вщухає,
Ніби кит хвостом махає —
Пуншик він мішає так.
Отакий-то він хлопцюга, гультяюка, одчаюга —
наш веселий океан, гей-гоп!
…
Біла піна — за приправу,
Вийде пуншик той на славу,
От де втіха для гуляк!
Отакий-то він хлопцюга, гультяюка, одчаюга —
наш веселий океан, гей-гоп!
…
3 кораблів летять уламки,
Ну, а він губами плямка —
Отепер нап’юся всмак!
Отакий-то він хлопцюга, гультяюка, одчаюга —
наш веселий океан, гей-гоп!
— Годі, Стаб! — гукнув Старбак. — Нехай співає тайфун, хай він грає на наших снастях, як на струнах, а ти поводься спокійно, якщо ти відважний чоловік.
— Який там я відважний! Я ніколи не хвалився відвагою, я боягуз, тому й співаю, щоб піддати собі духу. І знаете що, містере Старбак? Я лиш тоді покину співати, як мені горлянку переріжуть. Але й тоді, будьте певні, проспіваю вам наостанці «Славу в вишніх».
— Навіжений! Глянь моїми очима, як не маєш своїх.
— Що? Невже ви й у темну ніч бачите краще від будь-якого дурня?
— Глянь! — гукнув Старбак, ухопив Стаба за плече й показав рукою вперед, проти вітру. — Хіба не бачиш, що буря налетіла зі сходу, саме звідти, куди правує Ахав у погоні за Мобі Діком? Адже на цей курс ми лягли сьогодні опівдні! І глянь на його човен: де йому днище проломило? На кормі, там, де Ахав звичайно стоїть! Наче з-під нього опору вибило! А тепер стрибай за борт і співай далі, коли вже не можеш інакше.
— Щось я не дуже розумію, чим воно пахне?
— Так, так, найкоротший шлях до Нентакіту — навколо мису Доброї Надії, — раптом сказав Старбак сам до себе, не звернувши уваги на Стабове запитання. — Цей самий шторм, що тепер гамселить нас, ніби хоче розтрощити корабель, ми могли б обернути на попутний вітер, що донесе нас аж додому. Там, попереду, — сама лише зловіща темрява, але за кормою я бачу просвіти — і то не від блискавок.
У ту хвилину, саме коли після блискавки запала глибока темрява, поруч нього пролунав чийсь голос, і майже зразу оглушливо загуркотіло згори.
— Хто тут?
— Старий Грім, — відповів Ахав, що помацки добирався понад фальшбортом до своєї опорної ямки для кістяної ноги. Та враз дорогу йому освітили зигзаги вогненних списів нових блискавок.
Так само як на суходолі високі шпилі забезпечують громовідводами, щоб убивчий струм стікав по них у землю, так і в морі декотрі судна мають на всіх щоглах громовідводи, щоб пропускати той струм у воду. Та цей дріт має бути занурений дуже глибоко, щоб кінець його не доторкався до корпусу, а коли він весь час волочитиметься за судном, то може за щось зачепитись або сплутатись із якими-небудь снастями і взагалі збільшуватиме опір води рухові судна. Тому нижні кінці корабельних громовідводів не весь час бувають спущені за борт. Вони звичайно складаються з довгих гнучких ланок, щоб їх легко було витягти й скласти на забортних полицях, де кріпляться ванти, або, в разі потреби, спустити в воду.
— Громовідводи! Громовідводи! — гукнув Старбак до матросів: йому раптом нагадала про цю осторогу яскрава блискавка, що ніби смолоскипом освітила дорогу Ахавові. — Чи вони спущені? Скиньте їх у воду! На носі й на кормі! Швидше!
— Стій! — гримнув Ахав. — Граймо чесно, хоч ми й слабша сторона. Так, я б підняв громовідводи на Гімалаях і на Андах, щоб весь світ був у безпеці, але привілеїв для себе не хочу! Облиште, сер!
— Гляньте вгору! — закричав Старбак. — Вогні святого Ельма! Вогні святого Ельма!
На кінчику кожної реї світилася цяточка блідого вогню, а на тризубих вершечках громовідводів горіли гострі білі вогники, і всі три щогли пломеніли в наснаженому пекельною силою повітрі, наче три гігантські свічки перед якимсь вівтарем.
Стаб саме протягував линву поза своїм вельботом, щоб міцніше його принайтовити, але враз через борт корабля знову хлюпнула велика хвиля, вдарила в днище суденця, підняла його і планширом сильно притисла Стабові руку.
— Біс із ним, з човном! — крикнув він. — Біс із ним! — і позадкував від вельбота. Погляд його ковзнув угору, і він заволав, умить змінивши тон: — Святий Ельме, змилуйся над нами!
Для моряка лайка й прокльони — це слова щоденного вжитку; моряк сипле ними і в сонні години штилю, і в клекоті бурі, він клястиме навіть на ноку бом-брам-реї, гойдаючись над кипучою безоднею. Але за все своє морське життя я майже ні разу не чув брутальних прокльонів у таку хвилину, коли бог торкає судно своїм вогненним пальцем, коли у ванти і фали вплелося його «Мене, мене, текел, фарес».[161]
Угорі палав той блідий вогонь, а команда, збившись у гурт на баку, дивилась на нього, і очі в усіх, відбиваючи те фосфоричне сяйво, блищали, наче якесь далеке сузір’я. Всі заворожено мовчали. На тлі примарного сяйва ебеновий велетень негр Дагу бовванів наче ще втричі вищий, схожий на чорну хмару, з якої щойно били громи. В розтулених устах Тештіго білі, ніби в акули, зуби дивно світились, ніби й на них загорілися вогні святого Ельма, а Квіквегове татуювання, освітлене тим надприродним сяйвом, скидалось на сині пекельні вогники, розсипані по його тілу.
Бліді вогні на щоглах погасли, і вся та картина теж померкла: «Пеквод» і всю його команду знову сповило в темну запону. Минула хвилина чи дві, і Старбак, пробираючись на ніс корабля, наткнувся на когось. То був Стаб.
— Що ти думаєш тепер, брате? — спитав Старбак. — Я чув, як ти кричав. Щось воно не було схоже на пісню.
— Не було, не було… Я просив святого Ельма змилуватись над нами і сподіваюся, що він таки змилується. Та невже святі мають милосердя тільки для кислих пик? Хіба вони самі не вміють сміятися? Бачте, містере Старбак… правда, в такій темряві нічого ви не побачите… Ну, тоді я інакше скажу: чуєте, містере Старбак? Я вважаю ті вогники на щоглах щасливою прикметою. Адже щогли наші вросли корінням у трюм, а той трюм уже ледь не розпирає від спермацету, правда ж? І спермацет мусить підніматись по щоглах угору, ніби сік у живому дереві. Так, наші щогли ще будуть ніби трьома спермацетовими свічками. Оце таку щасливу прикмету ми бачили.
У цю мить Стабове обличчя перед очима
