Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл

Зразу ж перебрасопили реї під жваву пісеньку: «Гей, вітре попутний! Гей, хлопці, жвавіш!» — команда співала її з радості, що ця сприятлива подія так швидко спростувала всі лихі призвістки, які передували їй.

Згідно з неодмінним наказом капітана — в будь-яку годину дня і ночі доповідати йому негайно про все, що сталося істотного на палубі, — Старбак, тільки-но скінчивши переставляти реї під вітер, що він робив досить неохоче й похмуро, автоматично пішов униз повідомити про це Ахава.

Перше ніж постукати в двері капітанової каюти, він на хвильку зупинився перед ними. Лампа в каюті, гойдаючись широкими розмахами на всі боки, блимала й кидала мигтюче світло на зачинені капітанові двері — тоненькі двері з щілинястими жалюзі замість верхньої панелі. У відособленій під палубою, наче під землею, кают-компанії панувала якась дзвінка тиша, хоч надворі з усіх боків ревли й гриміли стихії. Лисніли в сутіні набиті мушкети в стояку під передньою переділкою. Старбак був чесний, щиросердий чоловік; та в його душі мимовільно ворухнулася несподівано лиха думка, тільки-но погляд його впав на мушкети. Але посеред інших думок, добрих чи ніяких, він у першу мить ї сам не розпізнав її.

— Він трохи не застрелив мене, — шепнув старший помічник сам до себе. — Так, оцього ось мушкета націлив на мене — оцього, з прикладом у цвяшках. Цікаво, як його в руці тримати… Дивно: я, що завдав списом стільки смертельних ударів, тепер так тремчу. Набитий? Побачимо. Так, так, і на поличці є порох. Недобре… Може, краще висипати? Стривай. Воно минеться… Сміло триматиму мушкет, а сам поміркую. Я прийшов доповісти йому про сприятливий вітер. Але для кого сприятливий? Для смерті, для погибелі, тобто для Мобі Діка. Цей попутний вітер сприятливий тільки для того проклятого кита… Оце саме дуло він наставляв на мене… Оце саме. Оце дуло! Ось я тримаю його в руці… Він хотів убити мене з оцієї самої штуки, що у мене в руці. Так, і він радий був би занапастити всю свою команду. Чи він не казав, що не хоче ні перед яким штормом спускати реї? Хіба він не розбив свого астрономічного квадранта і хіба не пливе в оцих водах, таких небезпечних, навпомацки, за самими обрахунками по лагу, такими ненадійними? Та й у цей самий тайфун хіба він не заприсягся, що не користуватиметься громовідводами? То чи можна спокійно дивитись, як цей божевільний стариган тягне за собою в погибель цілу команду корабля? Так, коли корабель спіткає катастрофа, цей Ахав стане умисним убивцею тридцяти чоловік, а я ладен душею своєю закластися, що корабель таки спіткає катастрофа, коли Ахавові дати волю. А коли його зараз, цю мить… прибрати, він не вчинить такого злочину. О! Він щось мурмоче крізь сон? Так, зараз… зараз увійти, поки він спить. Спить? Так, спить, але живий і скоро знов прокинеться. Тоді я не зможу боротися з тобою, старий. Ти не хочеш слухати ні доказів, ні протестів, ні благань; ти смієшся з усього цього. Ти хочеш тільки безоглядного послуху твоїм безоглядним наказам. Так, і ще ти кажеш, що команда склала одну присягу з тобою; кажеш, що ми всі тепер Ахави. Великий боже!.. Невже нема іншого способу? Законного?… Зв’язати, посадити під замок і відвезти додому? Та хіба можна сподіватися, що ти вирвеш владу з його рук, поки він живий? Тільки дурень міг би спробувати це. Навіть якби його скрутити, зв’язати йому руки й ноги линвами, прикувати ланцюгами до кілець у підлозі цієї каюти, — він і тоді був би жахливіший, ніж тигр у клітці. Я не міг би витерпіти його вигляду й не мав би куди втекти від його виття. Будь-якого спокою, навіть сну, та й самого неоціненного розуму позбувся б за довге, нестерпне плавання. Тоді що ж лишається? До землі багато сотень миль, і найближча — неприступна Японія, Тут я сам серед чистого моря, і між мною та законом — два океани й цілий континент. Так, так, справді… Хіба небо стає убивцею, коли блискавка вражає майбутнього убивцю в ліжку, спопеливши і попіл, і тіло?.. То чи стану і я вбивцею, якщо… — і Старбак повільно, скрадливо, дивлячися скоса, впер у двері дуло набитого мушкета.

«Ось на такій висоті там, за дверима, висить Ахавова койка; голова його — отут. Тільки натиснути курок — і Старбак лишиться живий, знову пригорне дружину й дитя… О Мері, Мері… синку… синку!.. А коли я не вб’ю тебе, старий, хто годен сказати, в яких незміренних глибинах потоне, може, Старбакове тіло разом з усією командою? Великий боже, де ти? Вистрелити? Вистрелити?..»

— Вітер ущух і повернув, капітане, піднято й зарифлено фор-і грот-марселі, судно тримається курсу.

— Табань! Ох, Мобі Діку, нарешті я вирву тобі серце!

Такий крик раптом прорвався крізь неспокійний сон старого капітана, немовби на Старбаків голос озвалося досі німе сонне видиво.

Піднятий мушкет, упертий у двері, затрусився, ніби в руці похмільного п’яниці. Старбак якусь хвилину неначе боровся з ангелом, але врешті, відвернувшись від дверей, поставив смертоносну зброю в стояк і вийшов.

— Він занадто міцно спить, містере Стаб. Іди ти розбуди його й скажи. Мені треба глянути, що тут, на палубі. Ти знаєш, що треба сказати.

124

СТРІЛКА

Уранці ще не стихле море неквапно котило розлогі, повільні, могутні хвилі і, наздоганяючи кипучий слід «Пеквода», підштовхувало корабель у корму, ніби долоні велетнів. Міцний і рівний вітер віяв так щедро, що небо й повітря були неначе величезні, тугі, опуклі вітрила; весь світ мчав за вітром. Сповите в непотьмарене ранкове сяйво сонце не було видне на небі; тільки по яснішій широкій плямі на небосхилі, з якої били в усі боки снопи променів-багнетів, було знати, де воно. Все довкола яскріло пишнотою вінчаних вавілонських царів і цариць. Море нагадувало тигель з розтопленим золотом, що клекоче світлом і жаром.

Ахав довго стояв осторонь і заворожено мовчав. Щоразу, коли розгойдане судно кивало бушпритом, він обертався вперед і дивився на яскраве сонячне проміння, відбите у воді перед кораблем, а коли корма западала вниз — обертався назад і вдивлявся в розмиту сонячну пляму за кормою та у жовті променисті зблиски на рівній, як шнур, кільватерній струмині.

— Хе, хе, мій кораблю! Ти тепер схожий на морську колісницю сонця. Хе, хе! Всі племена, які є попереду, я везу вам сонце! Підпрягайте ще й ще буруни! Агей! Я правлю морем, наче цугом коней! — Та враз