Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Важко? — запитав я санітара з часниковим віддихом.
— Та ні,— відказав він. Обличчя його зросив піт, і він тихо покректував.
Ліфт рівномірно повз угору й нарешті спинився. Санітар, що тримав мої ноги, відчинив двері й, обережно переступаючи, вийшов. Ми опинилися на сходовій площадці. На ній було кілька дверей з мідними ручками. Санітар, що тримав мої ноги, натиснув кнопку. Ми почули, як за дверима задзвенів дзвоник. Ніхто не виходив. Швейцар піднявся сходами до нас,
— Де вони є? — спитали санітари.
— Не знаю, — сказав швейцар. — Сплять вони внизу.
— Приведіть кого-небудь.
Швейцар подзвонив, тоді постукав і врешті відчинив двері й зайшов. Повернувся він з якоюсь літньою жінкою в окулярах, її недбало зачесане волосся мало не падало на очі; на ній була форма сестри-жалібниці.
— Не розумію, — сказала вона. — Я не розумію по-італійському.
— Я говорю по-англійському, — озвавсь я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.
— Жодна палата ще не готова. Ми не чекали хворих. — Вона поправила волосся й подивилася на мене короткозорими очима.
— Покажіть їм будь-яке місце, де б вони змогли мене покласти.
— Не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали хворих. Я не можу покласти вас абиде.
— Покладіть де завгодно, — сказав я. Тоді мовив до швейцара по-італійському: — Знайдіть якусь вільну кімнату.
— Та всі вільні,— сказав швейцар. — Ви в них перший поранений. — Він тримав у руках кашкет і дивився на літню сестру.
— Примістіть же мене десь, бога ради! — Біль у зігнутих ногах дедалі дужчав, і я відчував, як він наскрізь проймає кістку.
Швейцар зайшов у ті самі двері, за ним сивоголова сестра. Він хутко повернувся.
— Йдіть за мною, — сказав санітарам.
Мене занесли в довгий коридор, а тоді в кімнату з затемненими вікнами. Там пахло новими меблями. У кімнаті стояли ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на ліжко.
— Я не можу постелити простирала, — сказала жінка, — Вони замкнені.
Я нічого їй не відповів.
— Тут у мене в кишені гроші,— мовив до швейцара. — В оцій, що застебнута. — Він дістав гроші. Санітари стояли коло ліжка, тримаючи в руках кашкети. — Дайте їм по п'ять лір і п'ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені. Передасте їх сестрі.
Санітари віддали честь і подякували.
— На все добре, — сказав я. — Дуже вам вдячний.
Вони знов віддали честь і пішли.
— Оце мої папери, — сказав я сестрі,— тут усе записано: які поранення, як мене лікували.
Вона взяла папери й подивилась на них крізь окуляри. Там було три папірці, згорнені разом.
— Не знаю, що й робити, — сказала вона. — Я не вмію читати по-італійському. І не можу нічого зробити без лікаря. — Вона заплакала й засунула папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала плачучи.
— Так. Будь ласка, покладіть папери на столик біля ліжка.
У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий.
— Ви йдіть собі,— сказав я йому. — І ви теж, — обернувсь до сестри. — Як вас звуть?
— Місіс Уокер.
— Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну.
Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив але ніхто не прийшов. Так я і заснув.
Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.
— Доброго ранку, — сказав я.
— Доброго ранку, — відповіла вона і підійшла до ліжка. — Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?
— Поранений у ноги. І голову зачепило.
— Як ваше прізвище?
— Генрі. Фредерік Генрі.
— Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.
— А міс Барклі тут?
— Ні, тут такої немає.
— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?
Сестра засміялася.
— То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.
Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів, почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.
— Де вас поранило?
— На Ізонцо, на північ від Плави.
— Де це?
— На північ від Горіції.
Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця.
— Болить?
— Ні, тепер не дуже.
Вона, встромила мені в рота термометр.
— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.
— Помовчте.
Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його.
— Скільки?
— Вам ні до чого знати.
— Ну скажіть.
— Майже нормальна.
— У мене ніколи не буває жару. Зате, в ногах повно старого залізяччя.
— Як це розуміти?
— А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.
Вона похитала головою і усміхнулась.
— Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.
— Гаразд, — сказав я. — Ось побачимо, що з них витягнуть,
Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.
— А хто у вас начальник?
— Міс Ван Кемпен.
— Скільки в госпіталі сестер?
— Оце лише ми дві.
— І більше не буде?
— Мають приїхати ще.
— Коли?
— Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.
— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.
Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.
— Ви надто ласкаві до мене, — сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась. — Чи не дали б ви мені води? — спитав я.
— Ну звісно. А тоді поснідаєте.
— Я не