БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов
—З усім-усім...
—Розумієш, – кажу я, – якщо в мене з усім-усім негаразд, то я не бачу жодного сенсу про це все-все говорити.
—Але ж якщо про це поговорити, то може виявитись, що з твоїм усім-усім і не такий уже негаразд, як тобі здається...
—Слухай, – питаю її я, – а в тебе в самої все гаразд?
—Що ти маєш на увазі?
—Для чого тобі слухати про моє все-все?
—Ну, – каже вона, – у мене така робота.
—Яка така?
—Телефонна служба довіри.
—Але ж я тобі не телефонував. Чого ти до мене причепилася?
—Слухай, – відрубує вона, – ти або розповідаєш про своє все-все, або йдеш під три чорти, гаразд?
—Негаразд, – відказую я. -Що?
—Все, ти ж знаєш.
—Зникни, – просить вона.
– Дай закурити, – я роблю вигляд, наче нічого не почув.
Вона знехотя простягає мені пачку довгих жіночих цигарок, я беру одну з них, відриваю зубами філ ьтр і п ідкурюю від свіч ки, що стоїть на її стол и ку.
– Моє все-все, – починаю я, – але ти сама попрохала. Так от, моє все-все. У мене є приятель,
мій найкращий друг, його звати Ікарус... І от яка штука. Ми завжди святкували його несправжній день народження, а сьогодні він раптом сказав, що в нього справжній, ну то ми й приїхали до «Лондона». Випили трохи, а потім до нас підсіла офіціантка, чий син... бейбісітер, теж у Лондоні, але в справжньому, він там гуляє з лабрадором за дві штуки єврів і прибирає за ним какашки, якщо той раптом насере на чийсь газон. А потім офіціантка показала нам свій дурний зуб, мовляв, це її хазяїн, чечен... далі я пішов у клозет, а там на бачку, ти тільки собі уяви, там на бачку годинник, який показує лондонський час, але затим виявилося, що це не клозет, а якась телепортаційна кабінка, бо, вийшовши з нього, я не знайшов «Лондон», а замість Ікаруса знайшов тебе... Утім, як справедливо каже мудре народне прислів'я, хто знаходить, той і губить... Знайшовши тебе, я загубив свій талісман, його мені подарував дідусь, на ньому був монастир якоїсь там матері... ну, на талісманові себто... – я саме докурюю й бичкую недопалок у підсвічник.
—Ну як? – перепитую я білявку.
—Що? – розгублено кліпає вона.
—Як тобі моє все-все?
—Повний пи... негаразд, – встигає виправитись вона.
—Я ж казав...
—Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...
—Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.
—Що... теж?
—Ну, і телефонної служби довіри?
—Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?
—Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «місцевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уявляю, де опинився.
—Я мав на увазі, з кафе «Лондон».
—Якщо з кафе, то так.
—Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.
—Що? – ніяк не врублюся я.
—Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...
Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичайний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини намагаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лондон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...
Я розгублено зводжуся й навіть нічого не можу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, конкретно негаразд.
– Ти в разі чого, – насилу приховуючи посмішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.
Ідучи коридором, я думаю про траханий бізнес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлівки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і двосторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підписуємо двосторонню угоду про створення спільного клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть якщо «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Треба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок недалеко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, прострелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив своїх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...
«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла мережа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один
спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так само, як і я, десь заблукав, розчинився в цих підземних катакомбах?»
Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутившись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під горілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде нема, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже вони, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і виношу на вулицю, де намагаюся поставити його вертикально. Ікарус падає. Вперто падає.
– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим
подумки погоджуюсь, але мене страшенно дратує, що хтось говорить про мого найкращого друга, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко
