БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

—Каже, що в нього є бабки...

—Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відпра­вив мані в ЕС.

Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте пе­рекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...

—О май гад, ай ем нот гей...

—Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.

—Каже, що він не гей! – переклав я.

—А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.

—Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...

—Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...

Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.

– Але ж він на землі! – повторив я.

Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака то­го, що Вован думає, напружено думає.

—Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потрима­єш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...

—Два рази? – перепитав навіщось я.

—Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за на­ціональну гідність, а раз – за сексуальну.

В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:

– Годі, чувак, досить з нього.

Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.

– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.

По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпаре­ний, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.

Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.

– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, вихо­дить, расисти...

1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо

я дав по нирках тому нігеру, насправді нема ні­чого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – поду­мавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-

і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені

хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,

і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією

хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...

– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми вза­галі кращі за Гітлера?

Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.

– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голо­ві, то хтозна...

Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта нега­тивних явищ усесвітньої історії, зазвичай по­чинається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...

Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й переби­раємось на вулицю Римарську, по якій плентає­мось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслу­говуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що ви­сить над баром. Відразу ж за ним починається кух­ня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.

«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помі­тивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку вту­хає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день на­родження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметь­ся від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.

І тут Ікарус несподівано розвертається до ба­ру й каже:

– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?

Офіціантка обводить поглядом порожній «Лондон», спиняється очима на нас, ще раз де­монструє «посмішку долі» й ствердно киває.

—Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки мор­кву досмажу.

—Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.

—Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж мож­на отримати насолоду.

—Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?

—Ні, про цілком конкретні.

– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.

– А може, – заперечую все ж таки я, – спо­глядатимем це потворне звідси, а воно нехай по­буде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».

Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підоз­рілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.

– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опи­няється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте

«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.

—Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...

—Не може бути, – щиро дивується Ікарус.

—Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...

—І де саме? – питаю я.

—В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...

—Це як? – не розуміє Ікарус.

—Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у ме­не добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, як­що він не дай боже насере на чийсь газон... Він ду­же хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз са­ме вирішується, чи залишать його ще на рік...

—І