БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

і розповів мені, що Ікарус (він на­звав мені його ім'я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п'ятого поверху, міліція оформила все, як нещас­ний випадок у стані алкогольного сп'яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли... «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехре­стити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, Гю ііііікімс куди б поїш тоді скаржилася на мене, на демона?

– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не пі­ду. Може, коди потеплішає...

Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву віт-рівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не по­вернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять пе­реломів, часткова втрата пам'яті через струс моз­ку й узагалі, тіпа, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки...

Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило за­робити нормальні бабки безпосередньо за рахунок своєї професії. У середині червня до мене несподі­вано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зро­била це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі автори­тетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:

– Братуха, я тут тобі дзвоню, ну, деякі пацани з общаги знають мене, а я їх знаю, і тому вони

порадили тобі подзвонить, – почав плутатися він, – чуєш, братуха, я хочу попросити, щоб ти написав мені книгу про мою династію.

—Про що? – не зрозумів я.

—Ну, панімаєш, у мене є пісьма моїх предків, і дєдушкини пісьма є, і фотографії, і взагалі я ба­гато чого такого помню, але боюсь, шо забуду або мене вб'ють, тому напиши про все це книгу, панімаєш, мені треба, щоб після мене хоч щось залишилось, крім того гавна, яке я роблю.

—Гаразд, – погодився я, – 300 баксів. Тоді я не знав, скільки у Віті бабок, тому зовсім при­родно гадав, що, почувши таку ціну, він облама­ється й дасть мені спокій.

Але Вітя тільки зареготав у слухавку, а потім сказав, що «коли все буде в порядє», то заплатить мені штуку баксів і взагалі, що я можу в разі чого до нього звертатися. Що він мав на увазі під «в разі чого», я так і не допетрав.

Надвечір він справді привіз мені на джипі кар­тонну коробку з-під телевізора, в якій був увесь його сімейний архів. Я чесно виконав свою робо­ту й на початку серпня отримав чесно зароблену штуку баксів, а також соціальну гарантію, тіпа, «я кореш Віті Болта», яка, за словами самого Віті, мала допомагати мені в складних життєвих ситуа­ціях, ну, принаймні в тій частині міста, де Вітю знали й поважали. Що буде, коли спробувати ско­ристатися цією соціальною гарантією в тих части­нах міста, де його не знають, а тим більше не по­важають, Вітя обачно вирішив не казати. Ми по­тисли одне одному руки, Вітя сів за кермо свого джипа, папку з рукописом обережно, наче ящик

з тротилом, поклав поряд із собою на переднє си­діння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що са­мого Вітю підірвали разом із його джипом.

Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті по­вернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою па­пороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але ба­жання мандрувати все ж таки перемагало. Може­те уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...

—Сорі, – сказав він замість того, щоб приві­татися.

—За що? – спитав я. – Ти врятував мою па­пороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже не­ма. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...

—За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...

– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв

з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.

Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально зміни­лося. Отож, свій день народження, чи то пак

переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажирали­ся й кілька наступних днів нам було так хріно­во, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?

Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще зали­шається робити, як не думати... коли в тебе 17 пе­реломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормаль­не життя може йти мова, коли, щоб почухати яй­ця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до