Дім на березі озера - Мері Лоусон
Мама сказала, що нам усім має бути соромно. Я не була впевнена, через що, як їй здавалось, нам має бути соромно, але мала невиразне почуття провини. Я подумала про маму. Намагалась уявити її обличчя, але риси були нечіткі. Бо вже перестала про неї питати.
Звідкись узялася гагара, сіла за двадцять метрів від берега.
– Це гагара, – сказала я.
Бо схлипнула знову, і гагара зникла.
– Юк? – промовила раптом Бо, витягнувши з рота пальця і поглядаючи на мене.
– Його тут немає.
– Етт?
– Його теж тут немає. Вони скоро повернуться додому.
Я озирнулась, намагаючись знайти, чим її відволікти, щоб вона не розплакалася. Поряд з нами по піску повз павук, ніс мертву муху. Чи, точніше, він задкував, тримаючи муху щелепами та передніми лапками і з усієї сили перебираючи задніми. Якось ми з Меттом спостерігали, як павук намагався витягти з діри в піску муху, що була втричі більша за нього. Пісок був сухий, і щоразу, коли павуку вдавалося витягти ношу наполовину, стінки діри осипалися, і він знову зісковзував на дно. Він пробував знов і знов, жодного разу не змінивши шляху, не уповільнивши руху. Метт тоді сказав: «Цікаво, Кейті, чи це він повний рішучості, чи його пам’ять така коротка, що він забуває все, що трапилось дві секунди тому, через те кожного разу йому здається, що він це робить вперше? Ось у чому питання».
Ми спостерігали за павуком півгодини, і в кінці, на наш подив, йому таки вдалося витягнути муху, тож ми вирішили, що він не тільки рішучий, а ще й дуже розумний.
– Дивися, Бо, – сказала я. – Бачиш павука? Він упіймав муху і тягне її додому, в гніздо, бачиш? А коли донесе, сплете навколо неї кокон, а потім, зголоднівши – з’їсть.
Я не намагалася розділити з нею своє зачудування, як Метт намагався розділити зі мною своє. Моя мета була не така висока. Я просто сподівалася, що вона зацікавиться, замість того щоб розізлитися, бо не мала сил справлятися з її істериками.
Однак не склалося. Я спочатку подумала, що складається, коли вона нахилилася й уважно дивилась на павука декілька секунд, але потім витягнула з рота пальця, підвелася, потупцяла вперед і наступила на нього.
Глава 7
Метт прийшов додому майже о шостій. Я чекала його на сходах веранди. Він запитав, чи Люк уже повернувся, а коли я відповіла – ні, то нічого не сказав. Відразу пішов просто на пляж, здер із себе все, крім трусів, і пірнув в озеро.
Я пішла за ним і тихо стояла на березі, споглядаючи, як з того місця, де зник Метт, розходяться по воді кола. Коли він випірнув, то скидався на тюленя, мокрий і глянцевий. Його тіло було розділене на світлі та темні частини: засмагле обличчя, шия і передпліччя, світліші груди та спина, і білі ноги.
– Принеси мені, будь ласка, шматок мила. Я його забув, – попросив він.
Тож я сходила в будинок і принесла йому мило.
Метт мився люто, тер своє тіло милом, втирав його у волосся. Потім кинув брусок на берег і знову пірнув у воду, залишивши по собі молочно-білу пляму в темній воді. Назад він плив здалеку.
Мило не можна кидати на берег, бо зчистити з нього пісок майже неможливо. Мило треба класти на камінь. Я підняла його, вмочила у воду і намагалася відмити, та пісок тільки глибше в нього загруз.
Метт приплив назад і вибрів із води.
– Кейт, не переймайся, – сказав він і забрав у мене мило. Коли ми йшли додому, він напружено всміхнувся мені, мимохідь, але то була не справжня усмішка, а просто гримаса.
Тітка Енні відкладала вечерю, доки могла, сподіваючись, що Люк таки з’явиться, але, врешті, ми сіли вечеряти без нього. Тітка приготувала свинячу ногу, а також на столі стояла велика миска яблучного пюре, мого улюбленого, але, як виявилось, їсти я його не могла. Я нічого не могла їсти. Ніби не могла проковтнути. В роті все збиралася слина і мені доводилося проштовхувати її вниз.
Бо теж було непереливки. Коли тітка Енні поставила перед нею вечерю, Бо скинула її на підлогу, тому тепер сиділа за порожнім столом, бліда від виснаження, з багряними тінями під очима, і похмуро смоктала великого пальця.
Метт їв розмірено, діловито, ніби закидав дрова в піч. Він перевдягнувся у чисті джинси й сорочку і зачесав волосся назад. Із волосся на комір скрапувала вода. На руках виднілися подряпини від соломи. До купання вони були чорні, але тепер яскраво червоніли.
– Ще свинини? – запитала тітка Енні, вдавано бадьоро. Якщо її й непокоїв Люк, вона не збиралася цього показувати.
– Так, дякую, – відповів Метт. Він простягнув тітці тарілку.
– Картоплі? Моркви? Яблучного пюре?
– Будь ласка.
– Яблучне пюре від місіс Лілі Стенович. Занесла сьогодні по обіді. Розпитувала про вас усіх. Сентиментальна душа. Все ж, з її боку було люб’язно принести яблучне пюре – мені не довелося чистити яблука. Кейт, я повідомила їй, що ви на пляжі, і вона так хотіла спуститися до вас і погомоніти, але я сказала, що ти зовсім зайнята Бо, й краще іншим разом. Овочі від Еліс Пай. Така дивна жінка. Дружина твого наймача, Метте.
Вона замовкла ніби в очікуванні відповіді, тож Метт кивнув.
– Що він за людина?
– Містер Пай?
– Так. Що він за людина? Приємно на нього працювати?
Метт прожував.
– Платить непогано, – відповів він нарешті.
– Не надто вичерпний опис, – промовила тітка Енні. – Розкажи нам ще щось про нього.
Їй було достатньо трагедій на день, тож ми мали вести належну розмову за вечерею хай там що.
– Ви хочете, щоб я описав містера Пая?
– Так. Розкажи про нього. Нам цікаво буде почути.
Метт розрíзав картоплину і наколов шматок на виделку. Було видно, як він перебирає прикметники й відхиляє їх.
– Я думаю, що він, певно, несповна розуму, – сказав він урешті.
– Заради Бога, Метте. Скажи чесно.
– Це і є чесно. Я думаю, що він, напевне, божевільний. Така моя думка.
– Божевільний у якому сенсі?
– Він злиться увесь час.
– Тоді це називається не божевільний.
– Скажений. Несамовито злючий. Шалений.
– Ви з ним сварилися?
– Я – ні. Він не зривається на нас із Люком –