Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Що, він постарів, князь Василь? — спитала графиня. — Я його не бачила з наших театрів у Румянцевих. І думаю, забув про мене… Il me faisait la cour[132], — згадала графиня з усмішкою.

— Все такий самий, — відповіла Анна Михайлівна, — люб'язний, розсипається. Les grandeurs ne lui ont pas tourné la tête du tout[133]. «Я жалкую, що надто мало можу для вас зробити, ласкава княгине, — він мені мовить, — наказуйте». Ні, він гарна людина і родич прекрасний. Але ти знаєш, Nathalie, мою любов до сина. Я не знаю, чого я не зробила б для його щастя. А обставини мої такі погані, — говорила далі Анна Михайлівна сумно й понижуючи голос, — такі погані, що я тепер у жахливому становищі. Мій нещасний процес з'їдає все, що я маю, і не посувається. У мене нема, можеш собі уявити, à la lettre[134] нема гривеника грошей, і я не знаю, за що обмундирувати Бориса. — Вона вийняла хусточку й заплакала. — Мені треба п'ятсот карбованців, а в мене один двадцятип'ятирублевий папірець. Я в такому становищі… Одна моя надія тепер на графа Кирила Володимировича Безухова. Якщо він не захоче підтримати свого хрещеника, — він же хрестив Борю, — і призначити йому що-небудь на утримання, то всі мої клопотання пропадуть: мені не буде за що обмундирувати його.

Графиня пустила сльозу і мовчки обмірковувала щось.

— Часто думаю, може, це й гріх, — сказала княгиня, — а часто думаю: от граф Кирило Володимирович Безухов живе сам один… це величезне багатство… і для чого живе? йому життя тягарем стало, а Борис лише починає жити.

— Він, певне, залишить щось Борисові, — сказала графиня.

— Бог знає, chère amie[135] Ці багачі й вельможі такі егоїсти. Та я все ж поїду зараз до нього з Борисом і прямо скажу, в чому річ. Хай про мене думають, що хочуть, мені, далебі, однаково, коли синова доля залежить від цього. — Княгиня підвелася. — Тепер друга година, а о четвертій ви обідаєте. Я встигну з'їздити.

І з прийомами петербурзької ділової пані, яка вміє використовувати час, Анна Михайлівна послала за сином і разом з ним вийшла до передпокою.

— Прощавай, серце моє, — сказала вона графині, яка провела її до дверей, — побажай мені успіху, — додала вона пошепки, щоб не чув син.

— Ви до графа Кирила Володимировича, ma chère? — сказав граф з їдальні, виходячи теж до передпокою. — Коли йому краще, кличте П'єра до мене обідати. Адже він у мене бував, з дітьми танцював. Кличте неодмінно, ma chère. Ну, подивимось, як то сьогодні відзначиться Тарас. Каже, що у графа Орлова такого обіду не бувало, як у нас буде.

XII

— Mon cher Boris [136], — сказала княгиня Анна Михайлівна до сина, коли карета графині Ростової, в якій вони сиділи, проїхала по встеленій соломою вулиці і в'їхала на широке подвір'я графа Кирила Володимировича Безухова. — Mon cher Boris[136], — сказала мати, виймаючи руку з-під старого салопа і несміливим, лагідним рухом кладучи її на синову руку, — будь привітний, будь уважний. Граф Кирило Володимирович усе ж тобі хрещений батько, і від нього залежить твоя майбутня доля. Пам'ятай це, mon cher[137], будь милим, як ти вмієш бути…

— Якби я знав, що з цього вийде що-небудь, крім приниження… — відповів син холодно. — Але я обіцяв вам і роблю це для вас.

Незважаючи на те, що чиясь карета стояла біля під'їзду, швейцар, оглянувши матір з сином (які, не кажучи повідомляти про себе, просто ввійшли у скляні сіни між двома рядами статуй у нішах), значливо подивившись на старенький салоп, спитав, кого вони хочуть бачити, княжен чи графа, і, дізнавшись, що графа, сказав, що їх сіятельству сьогодні гірше і їх сіятельство нікого не приймають.

— Ми можемо поїхати звідси, — сказав син по-французькому.

— Mon ami![138] — промовила мати благальним голосом, знову торкаючись синової руки, наче цей дотик міг заспокоювати чи збуджувати його.

Борис замовк і, не скидаючи шинелі, запитально дивився на матір.

— Голубчику, — ніжним голоском сказала Анна Михайлівна, звертаючись до швейцара, — я знаю, що граф Кирило Володимирович дуже хворий… я тому й приїхала… я родичка… Я не турбуватиму, голубчику… А мені б лише побачити князя Василя Сергійовича: адже він тут зупинився. Повідом, будь ласка.

Швейцар понуро смикнув за шнурок нагору й одвернувся.

— Княгиня Друбецька до князя Василя Сергійовича, — крикнув він офіціантові у фраку, в панчохах і черевиках, який збіг згори і виглядав з-під виступу сходів.

Мати розправила складки свого фарбованого шовкового плаття, подивилася в цільне венеціанське дзеркало в стіні й бадьоро, у своїх стоптаних черевиках, пішла вгору по килиму сходів.

— Mon cher, vous m'avez promis[139], — звернулась вона знову до сина, дотиком руки підбадьорюючи його.

Син, опустивши очі, спокійно йшов за нею.

Вони ввійшли до зали, з якої одні двері вели в покої, одведені князеві Василю.

У той час, як мати з сином, вийшовши на середину кімнати, збиралися спитати, куди пройти, старого офіціанта, що схопився, коли вони ввійшли, в одних дверях повернулася бронзова ручка, і князь Василь в оксамитовій шубці, з однією зіркою, по-домашньому, вийшов, проводячи гарного чорноволосого чоловіка. Чоловік цей був славнозвісний петербурзький лікар Lorrain.

— C'est donc positif? — казав князь.

— Mon prince, «errare humanum est», mais… — відповів лікар, грасируючи й вимовляючи латинські слова на французький лад.

— C'est bien, c'est bien…[140]

Побачивши Анну Михайлівну з сином, князь Василь поклоном відпустив лікаря і мовчки, але з запитальним виглядом підійшов до них. Син помітив, як раптом глибокий жаль виявився в очах його матері, і злегка усміхнувся.

— От, князю, за яких сумних обставин довелось нам бачитися… Ну, як наш дорогий хворий? — сказала вона, наче не помічаючи холодного, образливого, спрямованого на неї погляду.

Князь Василь запитально, до подиву, глянув на неї, потім на Бориса. Борис чемно вклонився. Князь Василь, не відповідаючи на поклін, одвернувся до Анни Михайлівни і на її запитання відповів порухом голови й губ, що означав найгіршу надію для хворого.

— Невже? — вигукнула Анна Михайлівна. — Ой, це жах! Страшно подумати… Це мій син, — додала вона, показуючи на Бориса. — Він сам хотів дякувати вам.

Борис ще раз чемно вклонився.

— Вірте, князю, що материне серце ніколи не забуде того, що ви зробили для нас.

— Я радий, що міг зробити приємне вам, дорога моя Анно Михайлівно, — сказав князь