Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Борис почервонів.

— Яка ви смішна! — промовив він і нагнувся до неї, ще більш червоніючи, але нічого не розпочинав, вичікував.

Вона раптом вискочила на кадку, від цього стала вищою за нього, обійняла його обома руками, так що тонкі голі ручки зігнулися вище його шиї, і, відкинувши порухом голови волосся назад, поцілувала його в самі губи.

Вона прошмигнула між вазонами на другий бік квітів і, опустивши голову, зупинилася.

— Наташо, — сказав він, — ви знаєте, що я вас люблю, але…

— Ви закохані в мене? — перебила його Наташа.

— Так, закоханий, але, будь ласка, надалі не робімо того, що зараз… Ще чотири роки… Тоді я буду просити вашої руки.

Наташа подумала.

— Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять… — сказала вона, лічачи по тоненьких пальчиках. — Добре! Отже, кінець?

І усмішка радості й заспокоєння осяяла її жваве обличчя.

— Кінець! — сказав Борис.

— Назавжди? — сказала дівчинка. — До самої смерті?

І взявши його під руку, вона зі щасливим обличчям повільно пішла з ним поруч до диванної.

XI

Графиня так втомилась од візитів, що звеліла не приймати більш нікого, і швейцарові наказано було лише неодмінно запрошувати на обід усіх, хто буде ще приїжджати з поздоровленням. Графині хотілося віч-на-віч поговорити з другом свого дитинства, княгинею Анною Михайлівною, якої вона не бачила як слід, відколи та приїхала з Петербурга. Анна Михайлівна із своїм сплаканим і приємним обличчям підсунулась ближче до графининого крісла.

— З тобою я буду цілком одверта, — сказала Анна Михайлівна. — Вже мало залишилось нас, старих друзів! Тим-то я так і дорожу твоєю дружбою.

Анна Михайлівна подивилася на Віру і зупинилася. Графиня потиснула руку своєму другові.

— Віро, — сказала графиня, обертаючись до старшої дочки, очевидно нелюбої. — Як ви ні в чому не тямите! Хіба ти не почуваєш, що ти тут зайва? Піди до сестер, чи…

Вродлива Віра презирливо усміхнулася, видно, не почуваючи ні найменшої образи.

— Якби ви сказали мені давно, матусю, я б відразу пішла, — промовила вона й подалася до своєї кімнати.

Але, проходячи повз диванну, вона помітила, що в ній біля двох віконець симетрично сиділи дві пари. Вона зупинилась і презирливо усміхнулася. Соня сиділа близько біля Миколи, а він переписував їй вірша, якого він сам вперше склав. Борис із Наташею сиділи біля другого вікна і замовкли, коли ввійшла Віра. Соня й Наташа з винуватими і щасливими обличчями глянули на Віру.

Весело і зворушливо було дивитися на цих закоханих дівчаток, але Віра, побачивши їх, очевидно, не пройнялася приємним почуттям.

— Скільки разів я вас просила, — сказала вона, — не брати моїх речей, у вас є своя кімната. — Вона взяла від Миколи чорнильницю.

— Зараз, зараз, — сказав він, вмочуючи перо.

— Ви все вмієте робити невчасно, — сказала Віра. — То прибігли до вітальні, так що всім совісно стало за вас.

Незважаючи на те, чи саме тому, що слова її були цілком справедливі, ніхто їй не відповів, і всі четверо лише переглядались між собою. Вона затримувалася в кімнаті з чорнильницею в руці.

— І які можуть бути в ваші роки секрети між Наташею та Борисом і між вами, — все самі дурниці!

— Ну, що тобі до того, Віро, — тихеньким голоском, по-заступницькому промовила Наташа.

Вона, видно, була до всіх ще більш, ніж завжди, цього дня добра і щира.

— Дуже безглуздо, — сказала Віра, — мені совісно за вас. Що за секрети?..

— У кожного свої секрети. Ми тебе з Бергом не займаємо, — сказала Наташа, спалахнувши.

— Я думаю, не займаєте, — сказала Віра, — бо в моїх вчинках ніколи нічого не може бути поганого. А ось я матусі скажу, як ти з Борисом обходишся.

— Наталія Іллівна дуже гарно зі мною обходиться, — сказав Борис. — Я не можу скаржитися, — додав він.

— Облиште, Борисе, ви такий дипломат (слово дипломат було в широкому вжитку в дітей у тому особливому значенні, якого вони надавали цьому слову), навіть скучно, — сказала Наташа ображеним, тремтячим голосом. — За що вона до мене чіпляється? Ти цього ніколи не зрозумієш, — сказала вона, звертаючись до Віри, — бо ти ніколи нікого не любила; в тебе серця нема, ти лише madame de Genlis[129] (це прізвисько, яке вважали дуже образливим, дав Вірі Микола), і твоя перша приємність — завдавати прикростей іншим. Ти кокетуй з Бергом, скільки хочеш, — промовила вона швидко.

— Та вже я, певне, не буду перед гостями бігати за молодиком…

— Ну, добилася свого, — втрутився Микола, — наговорила всім прикрого, розстроїла всіх. Ходімте в дитячу.

Усі четверо, як сполохана зграя пташок, встали й пішли з кімнати.

— Мені наговорили прикрого, а я нікому нічого, — сказала Віра.

— Madame de Genlis! Madame de Genlis! — промовили, сміючись, голоси з-за дверей.

Вродлива Віра, яка справляла на всіх такий дратуючий, неприємний вплив, усміхнулась і, видно, не зачеплена тим, що їй сказали, підійшла до дзеркала й поправила шарф та зачіску: дивлячись на своє гарне обличчя, вона стала, як видно, ще холоднішою і спокійнішою.

У вітальні тривала розмова.

— Ah! chère, — сказала графиня, — і в моєму житті tout n'est pas rose. Хіба я не бачу, що du train, que nous allons[130], наших достатків нам не надовго! І все це клуб, і його доброта. В селі ми живемо, хіба ми відпочиваємо? Театри, полювання і бог знає що. Та що про мене говорити! Ну, як же ти все це влаштувала? Я часто дивуюся з тебе, Annette, як це ти, в твої роки, мчиш у повозці сама, в Москву, в Петербург, до всіх міністрів, до всієї знаті, з усіма вмієш обійтися, дивуюсь! Ну, як же це влаштувалося? От я нічого цього не вмію.

— Ах, серце моє! — відповіла княгиня Анна Михайлівна. — Не дай боже тобі спізнати, як тяжко зостатися вдовою без опори і з сином, якого любиш без міри. Всього навчишся, — говорила вона далі, трохи пишаючись. — Процес мій мене навчив. Коли мені треба бачити кого-небудь з цих тузів, я пишу записку: «princesse une telle[131] бажає бачити такого-то» і їду. Сама, візником, хоч два, хоч три рази, хоч чотири, доти, поки не доб'юсь того, чого мені треба. Мені однаково, хоч би що про мене думали.

— Ну, як же, кого ти просила про Бореньку? — спитала графиня. — Адже твій ось уже офіцер гвардії, а Миколенька йде юнкером. Нема кому поклопотатися. Ти кого просила?

— Князя Василя. Він був дуже привітний. Відразу на все погодився, доповів государеві, — говорила княгиня Анна Михайлівна захоплено, зовсім