У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер
— А скільки відтінків смаку ти відчуваєш?
— Цього я не знаю. Не думаю, що існує якийсь каталог смаку.
— А що найсмачніше для тебе?
Дівчинка замислилася:
— Мабуть, полуниці… полуниці з морозивом.
Аріель закотив очі:
— Трохи дивно звучить — кладеш до рота холодну м’ятну кульку, а вона починає всередині лоскотати та вибивати дрижаки.
— Це тільки видається дивним. Стає лоскітно десь глибоко в животі. Клас!
Аріель і далі витав понад канапою. Часом він трішки відпливав в один або інший бік, а часом наближався до Сесілії.
— Там лежать полуниці, — показав він на стіл.
Сесілія засміялася:
— Це марципанові полуниці для Лассе.
— Вони дуже відрізняються на смак від справжніх?
— Неймовірно. Але ті й ті слід було би внести до каталогу вишуканих смаків.
Дівчинка задерла голову і подивилася в його пронизливі сапфірові очі.
— Можеш спробувати описати, чим відрізняється смак справжньої полуниці від марципанової? — запитав ангел.
Сесілія задумливо жувала тістечко. Вона кинула погляд на таріль з марципановими полуницями, а тоді набрала в груди повітря і почала пояснювати:
— Полуниця з грядки має солодкий і водночас кислуватий смак. І, очевидно, червона. Марципанова полуниця теж червона на смак, бо до неї додають червоний кондитерський фарбник, однак це насамперед чудовий солодко-терпкуватий марципан.
— «Чудовий солодко-терпкуватий марципан…»
— Ти знав, що марципани роблять з мигдалю? Тому я й кажу «солодко-терпкуватий», бо мигдалеві горішки терпкі, а солоду додає меліса.
Дівчинка злизала язиком з долоні кілька крихт тістечка.
— Власне зараз, коли я не зовсім здорова, мені не хочеться жодних полуниць. Але на Різдво можна хоча би подумати про них.
Аріель розчаровано похитав головою:
— Я так нічого й не зумів збагнути з твого опису. Смаки і таке інше — незбагненна загадка для ангелів на небесах.
— Але не для Бога, бо то ж він створив нас.
Аріель спустився на канапу і сів Сесілії на ноги. Він зовсім нічого не важив, а як торкався її, дівчинка навіть лоскоту не відчувала.
— Не завжди митець до кінця розуміє свій твір, — сказав він.
— Чому ж?
— Скажімо, ти малюєш щось або креслиш на аркуші паперу. Але це не означає, що ти розумієш, як почуває себе те, що ти зобразив.
— Тут зовсім інша річ, малюнок неживий.
Аріель енергійно закивав головою:
— У цьому й дивина.
— У чому саме?
— Що ви живі.
Сесілія втупилася поглядом у стелю:
— В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…
Ангел перервав її:
— Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це — бути людиною з плоті і крові.
— Ну, то питай!
— Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за «запахи» витають у витворі Творця?
— Ти не відчуваєш запаху ялинки?
Аріель пригнічено похитав головою:
— Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це — не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.
— Вибач.
— Як пахне ялинка?
— Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це — різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці — дідусеві сигари, та й досить.
— А гірлянди пахнуть?
— Ні. Думаю, що ні.
— Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?
— Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.
— Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?
— Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків — тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди — це один великий ніс.
— Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?
— Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?
Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.
— Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я — не шматок живого чарівного тіста.
— То як же ти бачиш?
— Це можна назвати духовною присутністю.
— Але ж ти бачиш мене?
Ангел похитав головою:
— Я просто тут є.
— Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?
Ангел ухопився за думку:
— Ти можеш бачити уві сні?
— Я часто бачу яскраві сни.
— Але ж уві сні ти бачиш не очима.
— Ні, вони заплющені, коли я сплю.
— Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.
— «Внутрішнє око»?
Ангел кивнув:
— Це зовсім не
