Жити сьогодні - Христина Лукащук

Я схилилася на одвірок, не наважуючись увійти і розпочати важливу розмову. Стояла і тішилася з твого захоплення від вдалого рішення. Ти випромінював дитячу, щиру, нестримну радість. Ти не боявся радіти, не боявся показати свого щастя. Твоїм настроєм сповнилась уся кімната. Радість була повсюди, в усіх заглибинках, складках, драперіях, ємкостях. Від твого почуття звичайне ставало незвичайним. Груба тканина на вікнах перетворилася на легкий шовк, що вигадливими фалдами спадав додолу. Звичайні дошки на долівці враз стали інкрустовані візерунком картинами, фаянсові горнята для чаю світилися, немов їх зроблено з найтоншої порцеляни, а скляні келихи – з чистого гірського кришталю, з якого п’ють лише старі пахучі вина. А я, звичайний підліток, перетворилася на молоде дівча, окрилене надією і сподіванням.

Не знаю, чи бачив ти щось, окрім своєї радості? Чи помітив, як вона на мене впливає? Чи бачив ти мої крила? Тоді ще маленькі і майже не помітні?

– Чого це ти переминаєшся з ноги на ногу? Пісяти хочеш? – іронізуєш, а щастя так і хлюпає з твоїх очей.

– Ні.

– То що тоді?

– Тебе викликають до школи.

– Мене?

– Ну, не тебе, батьків, але їх тут нема, а ти залишився офіційним опікуном, отже – тебе.

– Ти щось накоїла?

Сяйво згасло, замість радості в очах – стурбованість і непевність, а може, й страх, замість шовку на вікнах звичайнісіньке старе шмаття, замість картин на підлозі – поїдені шашелем дошки, що розсохлися від часу, звичайні грубі горнята і звичайні, з патьоками води на боках, склянки для вина – дешевого й ординарного.

Таки накоїла.

…і звичайний, зацькований підліток.

Вийшовши з Центру, кремезний ангел втомлено, наче лантух, скинутий із пліч, гепнувся довготелесим тілом на долівку. Поруч умостився малий. Вони досі, мов діти чи закохані, трималися за руки. Здавалось, так легше буде знайти рішення. Проте нічого мудрого на думку не спадало.

– Може, відкладемо цього чоловіка на пізніше, а там, дивись, і рішення з’явиться.

– Ні.

– То, може, ходімо додому? Не будемо ж ми отак на узбіччі цілу ніч сидіти, наче сироти.

– Ні.

– Що, ні? Послухай мене, ходімо поволеньки, а там, може, щось і придумаємо, – мало не благаючи, просив менший і вільною рукою скорботно гладив неслухняні пасма волосся на скронях у друга. Він трепетно відгортав кучері з чола і полохливо заглядав у вічі, шукаючи якогось, хоч найменшого контакту. Проте більший сидів, опершись чолом на коліна і сховавши обличчя в складках одягу. З його мовчазної нерухомої постаті можна було подумати, що він заплющив очі й дрімає, заколисаний голосом і доторками свого друга. Насправді ж він дивився у свій поділ широко розплющеними та невидющими очима, а його самого тут не було. Він був там, унизу, на землі, біля обтиканого плетивом розмаїтих трубок чоловіка.

«Як же тобі, сердешному, допомогти?» – відчайдушно метикував більший ангел, напружуючи мозок, і докладаючи нечуваних зусиль, аби спіймати хоч одну рятівну думку. Проте всі спроби виявлялись марними.

Він чув, як малий торсає його, як гладить волосся, як хоче йому зарадити, проте в нього невідь звідки виникла впевненість, що доля цього чоловіка саме в його руках, і що якщо не він, то ніхто не зможе допомогти бідоласі. Жаль було розчаровувати друга, жаль образити його прагнення втішити себе, та він змушений був його покинути. Так він, напевне, швидше дасть собі раду.

Більший підвівся так рвучко і стрімко, що малий від несподіванки покотився по долівці. Їх уже нічого не з’єднувало. Руки були вільні. Малий лежав на спині, йому було доволі незручно, бо від падіння підвернув собі крило, та встати чи бодай поворухнутися він побоявся. Більший нависав над ним непохитною скелею. Такої величі і рішучості не виявляли навіть старші ангели. Кремезний зрозумів, що прийшла пора переходу в інший, важливіший і неминучий стан відповідальності. Для цього потрібна неабияка сила, воля і мудрість. І для цього потрібне благословення. І в Центрі він його отримав.

– Пробач, я мушу йти. Я мушу зробити те, що задумав. Але я обов’язково повернуся до тебе, і в наші вільні дні ми знову сидітимемо на хмаринах і, звісивши ноги, чудуватимемося з таємничого та магічного світу людей, – він незграбно підморгнув і всміхнувся.

На обличчі більшого ангела не було більше смутку, тривоги, безпорадності. Він був осяяний рішучістю і якоюсь ледве вловною приреченістю. Менший умить ту приреченість зауважив і, досі лежачи на спині, жалібним голосом попросив:

– Але пообіцяй, що ти будь-що повернешся до мене.

Менший добре знав, що приятель не зрадить свого слова, і хотів з цього скористатися. Він конче мав розвіяти тривогу, яка оселилась у його люблячому серці.

– Обіцяю, – коротко відповів той і звернув на малого довгий, протяжний, як осінній вітер, погляд. – Вставай, лежню, – й простягнув йому руку.

У малого аж під пахвами змокріло від того погляду, але видавивши з себе подобу усмішки, сказав:

– Хай щастить, – а за мить додав уже йому в спину: – Я чекатиму і ти… ти завжди можеш на мене розраховувати.

Він не був упевнений, що більший почув останні слова, проте знав, що вони йому допоможуть.

Що ж? Тепер він сам? Якесь дивне відчуття ейфорії сповнило повітря, і він по-новому, на повні груди вдихав, пив, упивався, мов одержимий, неповторним відчуттям самоти. Тепер можна йти і робити все, що вважатиме за потрібне. Тепер він, мов той чоловік із реанімаційного відділення, керований лише власними мотивами, усвідомленням, бажаннями.

Більший ангел поспішив на землю. Його гнав благальний погляд друга, в якому він устиг відчути страх. Страх за себе самого. Так, він його покинув, але що він міг запропонувати меншому? Всі думки його зайняті тільки цим безпорадним чоловіком, який навіть не приходить до тями. Він вирішив оселитися просто в лікарняній палаті. Якщо нічого не придумає, то принаймні його близькість допоможе бідоласі.

Біля нерухомого чоловіка сиділа красива, це було помітно і в надвечірніх сутінках, дуже молода жінка, майже дівчинка. Ангел упізнав у ній підлітка, якого батьки покинули на цього чоловіка, що і гадки не мав, як поводитися з дітьми і як їх виховувати. Нічого собі! Але ж і змінилася вона відколи п’ятнадцятирічною ввійшла в заміський будинок свого опікуна. Дуже змінилася.

Вона сиділа біля непритомного, ніжно, але міцно, немов боячись, що чоловік може раптом устати і кудись піти, тримала його руку у своїх долонях і говорила.