Жити сьогодні - Христина Лукащук

– Пам’ятаєш, як ти непомітно кидала у волосся дівчатам, з якими він приходив до нас у гості, жуйки? А якось була напісяла одній із них у мешти і звалила все на нашого котика, бо, сидячи під столом, зауважила, як вона гладить його ногою, – палко долучився до матері тато. – Його тоді всі дівки покидала, бо вірили, що цей невгамовний маленький монстр, себто ти, виконував його вказівки. Та він тим не переймався, а знову й знову приносив для тебе нові іграшки, що ледве влазили у двері.

– А ще ти обіцяла вийти за нього заміж… коли підростеш, – хором проспівали батьки і залилися розкотистим сміхом.

Раптом батько підхопив матір на руки і я почула, як грюкнули двері, обірвавши той заразливий сміх. Це було не схоже на них, але мало такий невинний і щирий вигляд, аж я розчулилася і геть перестала на них сердитися.

Хай там як, але бабусь чи дідусів, які б прихистили онуку на час відсутності батьків, у мене тоді вже не було. А оскільки єдиний, кому вони довіряли, був ти, тому тебе й обрали.

Перший день на твоїй території я запам’ятала на все життя. Навряд чи моя присутність тебе ощасливила. Я не входила у твої плани. Та й ти, правду кажучи, не входив у мої. Хоча які в мене могли бути плани? Хто на них зважав?

Але ти таки доклав усіх зусиль, щоб я почувалася, як удома, і нічим не була обділена. Я була вдячна за твою щирість. Уперше відчула до себе нормальне доросле ставлення, як до колеги, як до рівної, хоча п’ятнадцять років – це не так уже й мало. Я вважала себе повноцінною дорослою людиною, здатною як на велике почуття, так і на самозречену відданість та жертовність. Як справжня жінка. Всі книжки, якими тоді захоплювалась, оспівували виняткову вірність і незрадливе кохання. Якщо кохати, то лише до смерті і лише одного-єдиного. Якщо захищати своє кохання, то обов’язково до загину. Простого, спокійного почуття мені було замало. Та що там замало, я просто його ігнорувала. Я ридала ридма над любовним трикутником Джека Лондона в «Маленькій господині великого будинку». Я мліла, переживаючи любов юної дівчини, яка заради двох випадкових ночей із коханим, який, зрештою, не згадав не лише її імені, а і її самої, зреклася свого життя і майбутнього в «Листі незнайомки» великого новеліста Стефана Цвейга. Я ночами до світанку марила щиросердним і зворушливим коханням чоловіки в «Амоку». Я мріяла, обливаючись гарячими слізьми відчаю, про велике й всеохопне почуття, але все, чого я прагла, було з нальотом трагізму, якоїсь незбагненної невідворотності й печалі. Я читала-зачитувалася суїцидальними віршами шістдесятників. Напам’ять знала «Баладу про блакитну смерть» Богдана-Ігоря Антонича. Я жила у світі великих почуттів і безмежної пристрасті. Та, на жаль, це був вигаданий світ. Тільки я і мої невисловлені почуття, що ними набухала, мов недоєна корова, прив’язана до стійла пристойності, чи пак байдужості, готова була ревіти від болю і безсилля. Тоді я пожадливо, як закінчений наркоман, читала все, де був хоч натяк на кохання. Я плела з тих ниток барвисте укривало, в яке з ніг до голови загорталася порожніми ночами і в якому мені снилися солодкі кольорові та рятівні сни.

Ти перший у моєму житті заговорив зі мною мовою дорослих – не добираючи слів, не замінюючи фахової лексики на загальнодоступну і звичну для пересічного вуха. Ти так просто і щиро розповідав про свої каменюки, які зі скрупульозністю східної людини вкотре розставляв на макеті, шукаючи ідеальної довершеності, що мені в якийсь момент стало незручно, соромно за тебе. Від твоєї відвертості й безпосередності я ледь не розплакалася, і мені довелося покапризувати, щоб ти списав їх на перехідний вік, а не на моє розчулення.

Тієї ночі довго лежала і думала, як воно бути таким, як ти – щирим, упевненим у своїй правоті і водночас… розгубленим. Це був для мене вечір одкровень. Я намагалася більше не говорити з тобою на цю тему, бо боялася, що ти раптом станеш схожий на решту людей у твоєму віці, замкненим і відчуженим за своїми проблемами.

Але наступного дня ти, мов нічого не сталося, бо таки нічого й не сталося, розбудив мене раненько і пригостив щойно звареною, пахучою кавою з кардамоном і тостами з ялівцевим варенням. Я розсміялась й нагадала, що в моєму віці зазвичай не п’ють цього збудливого ароматного трунку.

– Що ж, питимеш молоко. Молоко тобі можна?

– Угу.

– А знаєш, дорослі японці не п’ють молока, бо вважають, що людина повинна вживати молока стільки, скільки передбачено природою – себто винятково в грудному віці? Та й вчені стверджують, що материнське молоко зберігає свої цілющі властивості лише до четвертого місяця, а далі дитину рекомендують підгодовувати.

Я стояла, здивовано роззявивши рота, готова в будь-який момент хвисьнутися, коли переконаюся, що ти з мене кпиш. Але ти й не думав з мене кепкувати. Ти й далі був нормальним чоловіком.

– Пий, але залиш трохи для кошенят. Я молока не п’ю, та сусідка щоранку залишає в мене на ґанку півлітра свіжого, щойно з-під корови, молока. Колись я їй був допоміг, – відмахнувся він, наморщивши чоло, начебто щось пригадував. – А я те молоко відношу іншій сусідці. В неї корови нема, бо вона вже старенька і не подужає порати худобу, зате котів у неї ціле подвір’я, щоб не почуватися самотньою.

Ти наче виправдовував переді мною власницю котячого царства.

– Та добре, добре вже, – погодилась я і, сміючись, запитала: – А звичайний чай із цитриною я можу випивати сама? Чи теж мушу ним із кимось ділитися?

Того ж дня, окрилена твоїм ставленням, вирішила звіритися у своїх проблемах. Точніше, в одній проблемі. Якщо вчасно не залагодити питання з уроком фізкультури, то за перше півріччя мене з цього предмета не атестують. А це, своєю чергою, в найкращому разі загрожує моєму ідеальному атестатові. Допустити цього я не могла, щоб не розчарувати батьків. Я стояла перед тобою, переминаючись із ноги на ногу.

– Як думаєш, сюди пасувало б три великих чи п’ять маленьких? – не відриваючись від макета, запитав ти, радше відчувши, ніж узрівши, мою присутність.

– Один великий і два маленьких, – навмання відповіла я.

Ти трохи подумав і щось переставив на своєму макеті, а потім збуджено вигукнув:

– Є! Я знав, що мені