Жити сьогодні - Христина Лукащук

Основний композиційний принцип, так званий «принцип невизначеності», покликаний створити гармонійну рівновагу всіх складових саду. Там має бути і свобода, і порядок, і рух, і спокій. Це ще можна означити як заперечення рівності: об’ємно-просторові елементи саду не повинні мати однаковий розмір і в їхньому розташуванні неприпустима симетрія. Невід’ємний елемент саду – каміння та вода.

Перед тим як взятися до роботи, я довго вивчав історію, періоди розвитку японського саду, його типи, символіку. Все наче зрозуміло, все підпорядковано певним законам, логіці. Проте дещо від мене вислизає. Мені ніяк не вдається спроектувати… спокій.

– А ти сам розумієш, що це таке?

– Себто?

– Ти знаєш, що таке спокій?

Він був вражений з дорослості запитання і з тієї незворушності, з якою вона його поставила. Так, проблема в ньому. Він бачив спокій у своєму житті, розрізняв його, відчував на дотик, але сам не мав.

– Хоч як це дивно, ти маєш рацію. Доведеться відкласти це на пізніше, а поки що опрацювати з тим, що вже є. Допоможеш?

– Де твоя вода?

– Яка вода?

– Сам казав, що без води не може бути японського саду. Чи ти все це вигадав? А може, просто не сприймаєш мене серйозно? – вона насупилася, на очі накотилися сльози. Різка зміна настрою, сміх, раптові сльози насторожили його. Тепер він відповідальний за це юне створіння, тому доведеться якось до нього пристосовуватися. Здається, він починає розуміти, що таке ніжний перехідний вік, про який загадково натякнули її батьки, сідаючи в потяг.

Терпіння, тільки терпіння!

– Коли немає ні природної водойми, ні можливості створити штучну, в так званих «сухих» садах, створюють символічну воду з гальки чи піску. Один із найпопулярніших таких садів-каменів є сад монастиря Рьондзі в Кіото, створений наприкінці ХV – на початку ХVІ сторіч. – Він уважно подивився на дівчинку, яка начебто заспокоїлась і знову уважно його слухає.

– Може, ти чула колись про цей сад? На майданчику, засипаному білим крупнозернистим піском, групами порозкладане каміння. Загалом – п’ятнадцять штук. До речі, недавно під час виставки ландшафтного мистецтва у столиці стався курйоз, про який навіть у пресі писали. Організаторам надійшов лист із проханням допомогти придбати для оформлення японського павільйону п’ятнадцять каменів. І додавався малюнок кожного з них.

– Коли приїхав японський представник, камені вже чекали на нього, звалені на купу. Та побачивши їх, чоловік мало не зомлів. Він щось гарячково пояснював, розмахуючи руками, показував то на камені, то на графічний малюнок, що був в організаторів, і «хапався за серце». Так тривало доти, поки не знайшли тлумача, який переклав, що камені, звалені купою, не годяться. Адже з японського боку навмисне було завчасно надіслано малюнки із зображеннями кожного з п’ятнадцяти каменів. І що вони повинні бути саме такі, як на малюнку. Японець заспокоївся аж тоді, коли коштом організаторів йому влаштували експедицію в гори, де принциповий митець особисто оглянув, обмацав і, зрештою, вибрав потрібні камінці. Японський павільйон було врятовано, як і честь його проектанта.

– Ця піщана поверхня акуратно «розчесана» спеціальними граблями так, що борозни йдуть паралельно до довгого боку саду й утворюють концентричні кола навколо кожної крупи каменів, яка складається з двох-трьох чи п’яти камінців. З будь-якої точки з п’ятнадцяти камінців видно лише чотирнадцять.

– О! – зраділа мала, – тепер я, здається, пригадала. Батько начебто щось про це розповідав. Тільки не так цікаво. А ти бачив це на власні очі?

– Ні, не бачив, але мрію побачити… Розповідати далі?

– Так, звісно.

– Суто візуально сад нагадує морські хвилі, які омивають скелясті острови. Або ж – молочну білизну хмар, над якою виступають вершини гірських хребтів та піків. Глядач сам, залежно від внутрішнього стану та уяви, може створити будь-який образ. Головне завдання художника саме в тому, щоб дати його фантазії імпульс.

– Я їду з тобою.

– Куди?

– В Японію.

Сьогодні, крім того, що йому буде страшенно важко, зрозумів, що це може бути й небезпечно. І він не помилявся.

– Лягай спати. На сьогодні все.

Вона спала. Дивлячись на її личко, бачив зовсім дитячий вираз, без підліткової гарячковості, сарказму і пози. Подумав, що міг би зараз мати таку ж дитину, якби життя склалося трохи інакше. А ще збагнув, що чудово міг би звикнути до думки, що це його власна дитина. Колись він прочитав в одній статті, що чоловіки не мають прив’язаності до конкретної дитини, як жінки. Чоловікам значно легше почати опікуватися чужою дитиною.

І він пообіцяв собі, що постарається бути для неї хорошим опікуном. Йому тоді здавалося, що це зовсім просто.

– Хто ви? Зачекайте, не торохкотіть. Ви мене розбудили. Я нічого не розумію. Ну то й що, що скоро обід? У мене творча професія. Вчора було натхнення. Яка аварія… – тривала пауза. – Ще одна аварія? Ні, він мені не дядько, ні, не рідний, тобто так, рідний… – знову пауза, чути, що намагається себе опанувати, – більше, ніж рідний… А ви впевнені, що то він? Ви впевнені, що не може бути помилки? Це вже друга аварія, ні, це не до вас – це я сама до себе. Зачекайте, не кладіть слухавки. Як то я вам не потрібна? То й що, що не його родина?

Довгі гудки.

Вона завмерла зі слухавкою в руці. Ця телефонна трубка їдкого червоного кольору, через який вона вже не раз хотіла замінити апарат на інший, але вагалася, бо це був чи не єдиний телефон, де трубка з’єднувалася з апаратом дротом-спіраллю, що додавало певного романтизму і ностальгії. До того ж, це був телефон, з якого востаннє розмовляла з батьками перед їхньою загибеллю. Вони тоді весь час сміялися, розмовляючи. І коли вона поклала трубку, від сміху на очах іще довго бриніли сльози. Апарат тоді стояв у коридорі на підставці. Щоб розмовляти, не заважаючи опікунові, доводилось сідати на підлогу і майже зливатися з тумбою для взуття, інакше, проходячи повз, чоловік випадково міг віддавити їй ноги. Вже згодом опікун подовжив шнур, і тепер телефон стояв просто біля ліжка.

У неї не було ні часу, ні бажання плакати, німіти, депресувати. Це вже вона пройшла. Тоді батьки були за тисячі кілометрів від неї, і вона нічогісінько не могла вдіяти. Почувши звістку, вона просто зомліла. А опритомнівши, наче втратила дар мови. Тоді вона