💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Жити сьогодні - Христина Лукащук

Жити сьогодні - Христина Лукащук

Читаємо онлайн Жити сьогодні - Христина Лукащук
їли? А зараз на всі бабині намагання вас чимось почастувати (вона ж, сердешна, чекала, наварила, напекла) носа вернете – там смальцю забагато, тут тісто загрубе, а це не такий присмак має, до якого ви звикли. І демонстративно викладаєте свої герметично запаковані наїдки. Скоро й виделки з ложками з дому привозитимете, бо бабиними їсти вам посада і становище не дозволяє.

Таки купили їй лижі, і подруга кілька разів їздила зі мною та моїми батьками на зимовий відпочинок у гори. Але треба було бачити, як її проводжали! Вся її коштовна родина збиралася на залізничному вокзалі – в норкових шубах, дублянках, шапках пижикових. Стояли і сльози втирали тонкими батистовими хусточками, жаліючи своє норовливе нерозумне чадо. А чадо стоїть собі в спортивній курточці, вовняній шапочці, лижі тримає, а щастя так і бризкає з її очей.

Єдине, про що ми в сім’ї так і не навчилися розмовляти, то це про особисті, інтимні почуття. Батьки любили одне одного. З першого погляду і з першого подиху, познайомившись на першому курсі інституту. Та що я тобі про це розповідаю – ти знаєш це краще за мене. І в мами, і в тата – це було перше кохання. Ніхто і ніщо не стало у них на заваді, тому, закінчивши інститут, вони побралися. Правда, перед тим вони вже рік чи два винаймали квартиру, за яку допомагала сплачувати моя бабця – батькова мати. Всі тішились з їхнього щастя і всіляко їх підтримували. Тому нікого не здивувало, що я народилася відразу після весілля.



У житті моїх батьків не було вагань, сумнівів, перед ними не поставав вибір, їм не випадало боротися. Все в них сталося само собою, без особливих зусиль і старань. І коли я в першому класі закохалася в однокласника й розповіла їм про це, вони вибухнули веселим реготом. От, мовляв, і в нашої донечки кавалер з’явився. Ще трохи зарано, але проблему з заміжжям уже вирішено. Треба готувати посаг. А те, що я хотіла поділитися з ними своїми почуттями, вони не зрозуміли. Бо які почуття в семирічної дитини. Все ж у житті набагато простіше. Та це у них, а не в мене. Я закохалася серйозно. А він… просто не зважав на мене. Я була для нього однією з п’ятнадцятьох дівчаток у класі. Не краща і не гірша. Не красуня, без особливих здібностей. Отоді я й захотіла порадитися з батьками, що такого мушу зробити, щоб він звернув на мене увагу.

Я тоді читала-перечитувала всі книжки в домашній і шкільній бібліотеці – дитячі і дорослі. Але відповідей на свої запитання не знаходила. З відчаю навіть написала кілька віршів про нерозділене кохання, з яких батьки теж посміялися. Я замикалася дедалі дужче і дужче. Розраховувати на допомогу подруг не випадало, ніхто з них не тямив у коханні більше за мене.

Коли ж у восьмому класі я нарешті зблизилася з тим хлопчиком, моєму щастю не було меж. Здавалось, я розквітала на очах. Усі помічали, як раптово я почала змінюватися. І всі включно з батьками з надією в голосі цікавилися, чи я, бува, не закохалась. «Атож, закохалася», – чесно відповідала я і тішилась, що це почуття взаємне. Та промайнуло літо і першого вересня в дев’ятому класу він тримав за руку іншу дівчину.

Перша глибока травма. Перша трагедія. Перші роздуми про вірність. Перша зрада. Я була тоді сама-самісінька. Не мала з ким поділитися – все пережила в собі. Вирішила, як Леся Українка, щоб не плакати, сміятися. І сміялася. Боліло, а я сміялась. Боліло дужче – дужче і сміялася. Не повіриш, як боляче було мені його забувати. Як боляче було бачити їх обох, усміхнених, що йшли мені назустріч, тримаючись за руки. Ніхто й ніколи не взнав про мій біль, але тоді, маючи п’ятнадцять років і невдале, зраджене перше кохання, я твердо вирішила, що більше жодних хлопців, жодних чоловіків у моєму серці не буде.

Саме тоді одного вечора і покликали мене до себе батьки. Сіли переді мною – обоє, мов з ікони, – світяться, щасливі, аж похитуються від того щастя.

– Маємо тобі дещо сказати, – перебиваючи одне одного, почали вони, а самі дивилися, наче малі бешкетники, що вже щось накоїли, тільки батькам сказати не наважуються.

Я знала – хоч що вони мені скажуть, це не вилікує моєї рани і не вижене туги з серця. Знала також, що вони сприймали мене за підлітка, якому про кохання та поцілунки думати ще зарано, тому всі мої переживання вважали передчасними та безпідставними. Отже, розмови на цю тему – марні. Їхнє ставлення робило мене неймовірно стриманою і виваженою.

– Так-от, – сидячи в різних кріслах, батьки примудрялися триматися за руки.

Як я їм тоді заздрила.

– Хочемо попросити про послугу. Ми знаємо, що ти ще недостатньо доросла, аби приймати такі рішення, але виходу в нас нема. Вчора мама отримала стипендію на рік і після безсонної ночі роздумів і вагань ми вирішили їхати удвох, – промовляючи ці слова, батько дивився на маму очима, сповненими кохання і пристрасті. – Якщо ти, звісно, не проти.

Тепер батьки втупили погляди в мене. Прохання, благання, надія, кохання, юначий, аж підлітковий, шал – ось що було в їхніх очах. Про мої почуття – ані пари з вуст. Але я не змогла сказати їм «ні».

– Звісно, я згодна.

Вони кинулися мене обіймати. Добре, що їх у мене лише двоє, інакше розчавили б мене.

– І коли ви їдете? – для годиться поцікавилась я.

– Завтра, – хором вигукнули батьки і наввипередки побігли збиратися.

– Заждіть, то я тут сама залишуся? – я намагалася з’ясувати своє найближче майбутнє, приготувавшись до найгіршого.

Хоча готувати вмію ще з молодших класів, гроші – не проблема, бо я ощадлива. До того ж, сподіваюся, кишенькові надходитимуть вчасно. Залишитися сама вдома не боялася. Це навіть цікаво.

– Ну, що ти, як це – сама? Ми про все подбали, ми ж твої батьки, – по-змовницькому підморгуючи, проспівала мама, навіть не зауваживши, що я не поділяю захвату від їхньої витівки. – Ти залишишся з другом нашої сім’ї – він погодився.

– З ким? З отим занудою? Чи ви з глузду з’їхали? Це ж геть чужа людина.

– Ти ж його з пелюшок знаєш. Навіть татом його називала, коли навчилася розмовляти. Ти ж з колін йому не злазила, – мати взялася завзято згадувати моє дитинство. – Ти ж не хотіла його відпускати додому, влаштовувала скандали, а засинала, коли він

Відгуки про книгу Жити сьогодні - Христина Лукащук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: