Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
От на які заперечення наштовхувалися всі його попередження. Проте не таким був Вернер фон Браун, щоб спасувати перед труднощами, хай навіть вони і здаються нездоланними. Насправді у нього в запасі був ще один козир, причому дуже серйозний.
Нахилившись до нижньої шухляди письмового столу, він видобув звідти стареньку тоненьку книжечку брошурного типу, на обкладинці якої кирилицею було надруковано:
«Ю. Кондратюк
ЗАВОЮВАННЯ МІЖПЛАНЕТНИХ ПРОСТОРІВ»
Відклав книжечку вбік, вибрав один із зошитів, помічених так само: «Кондратюк Ю. В.» розкрив його й почав гортати сторінки. Зупинився на розвороті, де містився малозрозумілий непосвяченим малюнок: два кола (велике й маленьке) були з’єднані спіраллю. Причому спіраль ця спочатку розкручувалася довкола більшого кола, а потім, досягнувши спеціально виділеної жирної точки між колами, починала, навпаки, зменшуватися, аж доки не зливалася з меншим колом. Під малюнком містився підпис:
Траса міжпланетного перельоту
Саме так, у цьому зошиті містилася неймовірно цінна наукова розробка – теоретичний розрахунок найбільш економної (в плані енерговитрат) траси міжпланетного перельоту, здійснений в’язнем «2106» концтабору, створеного при полігоні Пенемюнде. Про те, що Вернер фон Браун, а від сьогодні новоспечений громадянин США містер Вернер Браун має на руках такий козир, уряд Сполучених Штатів і досі не знав. Поки що не знав… Але якщо його й надалі відсуватимуть від космічних розробок, «милостиво» лишаючи можливість множити проекти балістичних ракет…
Так, цей козир таки доведеться витягти на світ божий. Ні-ні, нічого красти він не буде й навіть не збирається. «Траса Кондратюка» залишиться «трасою Кондратюка». Однак передавши розрахунки в’язня «2106» у розпорядження уряду Сполучених Штатів, новоспечений громадянин США містер Вернер Браун розраховував тим самим оплатити свою участь у Космічній програмі. Дуже-дуже розраховував!
От тільки коли саме оплатити цей рахунок?! Схоже, час поки що не настав. Можна ще трохи зачекати…
Один з аеродромів 50-ї Повітряної армії дальньої авіації, Смоленська область, 8 грудня 1955 року
– Товаришу майоре, сержант Сивак за вашим наказом прибув!
– Молодець, сержанте, оперативно спрацював. Та розслабся ти, не треба переді мною в струнку тягнутися, коли я не скомандував…
Але чудово розуміючи, що це може бути всього лише черговий начальницький виверт, Андрій продовжував стояти по команді «струнко».
– Розслабся, сержанте, ти ж не на параді, – повторив майор Осьмінін, проте безрезультатно. Лише тоді він весело реготнув, з розмаху ляснув розчепіреною долонею по своєму правому стегну й мовив:
– Ти диви, до чого ж хитрий хохол! Знає службу солдатську, знає, чортяка… От скажи мені, сержанте Сивак, чому ви всі, хохли, отакі дурнуваті, але ж і хитрющі – куди там всім другим націям?!
– Не можу знати, товаришу майоре! – відкарбував Андрій.
– «Не можу зна-а-ати, не можу зна-а-ати…» – передражнив його майор. – Все ти знаєш, тільки мовчиш, таїну свою хохляцьку бережеш. Навіть від мене бережеш, чортяко! Ну гаразд, гаразд: вільно! Годі вже в бірюльки гратися, давай-но ділом краще займатися.
Андрій виконав команду «вільно» і спитав уже зовсім іншим – трохи приглушеним голосом:
– То що, товаришу майоре, як завжди?
– А чого це ти шепочеш? Боїсся, що хтось нас в ангарі цьому почує?
– Це я так, про всяк випадок.
– «Про всяк випа-а-адок, про всяк випа-а-адок». Ач, який пуганий! Х-х-хех-х-х… – Осьмінін крутонув головою. – Звісно, що як завше. Не лікер-шасі21 ж мені дудлити. Це вашої касти напій – техніків, а я ж летюча авіація, з крильцями за спиною, отак.
– Біда в тому, товаришу майоре, що далі відливати вже не можна.
– Що-що ти там кажеш? – примружився Осьмінін.
– Кажу, що далі відливати вже не можна. А раптом перевірка?..
– Ану відставити!
Андрій вмить виструнчився, проте майор лише рукою махнув:
– Я знаю, що ти хитрий хохол, тому во фрунт можеш не тягнутися. Але що такий жадібний до того ж – от про це не знав! Не очікував такого від тебе, сержанте, ніяк не очікував.
– Але ж, товаришу майоре…
– Я кому сказав відставити?! – гримнув той і додав уже спокійніше: – Коротше, сержанте, вскривай. І щоб без теревенів цих твоїх хохляцьких.
Зрозумівши, що чому належить бути, того не оминути, Андрій стягнув з голови солдатську шапку-вушанку, відігнув козирок з «риб’ячого хутра». Акуратно розмотавши нитку й відшпиливши голку, обережно витягнув звідти лезо «Нева» і завмер, ще раз запитально подивившись на начальство.
– Давай вже, не тягни жили з моєї душі.
– А якщо перевірка, товаришу майоре?..
– Не буде ніхто ніякої перевірки взимку присилати.
– А раптом?..
– Ти комуніст, сержанте, чи ні?
– Так точно, товаришу майоре, комуніст.
– Ну, отож як комуніст комуністові, як старший товариш по партії молодшому кажу тобі, що до самого квітня ніяких перевірок боєготовності не буде – отож не буде. Тому відкривай. А далі я розпоряджуся, й тобі видадуть, скільки там його треба для компенсації.
– Ну, гаразд уже, гаразд.
Підійшовши до одного зі стелажів, Андрій зняв з нього величезну темно-зелену каністру, приніс і поставив її на стіл поруч з майором. Потім лезом «Нева» акуратно підрізав пластилінову печатку, відвернув з горлечка каністри металеву кришку з ущільнювачем. Далі видобув з верхньої шухляди столу довгий металевий щуп, занурив у каністру і показав майорові.
– Ну от, до нижньої мітки ще не дістає! – задоволено мовив Осьмінін. – А ти мені тут цілий концерт розвів: «Товаришу майо-о-оре, товаришу майо-о-оре…» – що ж ти так, га?! Хіба ж можна відмовляти начальству, коли у нього душа просить?..
Тепер Андрій відшукав у нижній шухляді дві простенькі алюмінієві кружки, плеснув в обидві спирту з каністри. Кружку, до якої налив більше, віддав майорові, іншу взяв собі й рапом спитав підозріло:
– А закусити?..
– От за що я також люблю вашу хохляцьку породу, то це за ґрунтовність в усьому, – Осьмінін погрозив сержантові відстовбурченим пальцем. Уставши з-за столу, підійшов до вішака, на якому висіли його шинель і зимова шапка, видобув з кишені, приніс і розгорнув на столі невеличкий газетний згорток. Усередині виявилися чотири кавалка білого (з офіцерської їдальні) хліба, густо намащені жовтим вершковим маслом. Потім мовив: – Гаразд, сержанте, давай-но хряпнемо з тобою по ковточку цього «спірітус віні», бо ми з тобою люди, а не свині!..
Випили й одразу ж закусили білим хлібом з вершковим маслом. Однак тільки-но Андрій примірявся до
