Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?!

– Без запитань, – повторив старлей, перш ніж полишити їхню квартиру.

Що це могло означати?! Ніна не розуміла. Підказати чи порадити бодай щось не було кому: сусіди свідомо не відчиняли двері дівчині, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також.

Вона спочатку довго плакала, потім поступово заспокоїлася, вирішивши, що від сліз користі жодної – тільки сил меншає. Припинивши плакати, почала обдумувати свої подальші дії. Десь близько другої ночі нарешті вирішила, що на ранок замість роботи обійде хоч усі районні відділи держбезпеки, хоч міське управління, хоч республіканське, але маму знайде!

Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку. Нібито все з нею було гаразд… тільки зблідла, немов смерть, губи сизі, руки дрібно-дрібно трусилися й очі якісь порожні та вицвілі. Одне слово, чужими стали не тільки мамині очі, але й уся вона від маківки до п’ят.

– Мамо, що?..

Проте літня жінка не могла вимовити ані слова. Мовчки прошкандибавши до ліжка, впала на нього як була – в одязі та взутті, – й беззвучно розплакалася. Ніна розула матір, допомогла їй влягтися якомога зручніше, прикрила ноги старенькою драною ковдрою. Зрозуміло, на роботу не пішла, просиділа біля материного ліжка, аж доки бідолашна не виспалася як слід. І лише тоді повідомила дочці приголомшливу новину.

Як з’ясувалося, їхня красунечка Віра, яку жаліли всім миром і за долю якої стільки переживали всі сусіди, виявилася (лячно навіть уявити подібне!) підлою зрадницею Радянської Батьківщини. Так-так, Віра Панасівна Федяк тепер оголошена у всесоюзний розшук як Віра Свитка – зв’язкова кровожерливих недолюдків-бандерівців, підлих фашистських наймитів і посіпак самого Адольфа Гітлера, скаженого німецького фюрера!!! У зв’язку із цим у слідчих Міністерства держбезпеки…

Так-так, МДБ – все ж таки це був уже 1947 рік!..

Отже, через усе це слідчі Міністерства держбезпеки переймалися довгою низкою нагальних запитань:

Якою мірою громадянка Федяк Віра Панасівна захоплювалася всім українським ще в шкільні роки?

Хто ще з її знайомих виявляв аналогічні схильності?

Чи не вона сприяла фашистським окупантам у вбивстві ветерана Фінської війни, інваліда Каснерика Валерія Антоновича, в якого, згідно з непевними чутками, була колись закохана, а потім навпаки розчарувалася в ньому?

З яких міркувань громадянка Федяк Віра Панасівна лишилася в окупації? Чи не було це зроблено за завданням таємної організації ОУН міста Києва?

Відповідно, з яких міркувань громадянка Федяк Віра Панасівна поїхала до Німеччини нібито на примусові роботи: через розпорядження, що надійшло з фашистської біржі, – чи все ж за таємним завданням бандерівського, мельниківського або навіть бульбівського націоналістичного підпілля?..

І таке інше в тому ж роді.

Попервах Ніна просто не повірила в усе це. Гадала, що це якась жахлива помилка, прикре непорозуміння… Аж доки наступного вечора «воронок» не примчав тепер уже за нею! І всі ті ж самі запитання (а також багато-багато інших) слідчий не поставив тепер уже їй самій.

Що сталося потім? Сталося, так…

З роботи Ніну звільнили не просто так, а за грубе порушення трудової дисципліни – прогул: справді, вона ж півдня просиділа біля ліжка матері після її першого допиту! Мама відреагувала на це доволі філософічно: «Перед війною за прогул могли й розстріляти, отож подякуй». От тільки кому дякувати?! І головне, за що?! Адже після появи такого запису в трудовій книжці Ніну або відмовлялися брати на роботу, або звільняли, протримавши від сили пару тижнів.

Сусіди просто не давали їм проходу. Найлагідніший закид полягав у тому, що, вийшовши на ранок зі своєї кімнати в коридор, вони виявляли на дверях гігантську свастику, намальовану крейдою. Добре, якщо фашистську позначку виявляла Ніна, бо, терміново намочивши ганчірку, вона встигала все швиденько змити. Натомість мама декілька разів непритомніла…

Ніна неодноразово намагалася простежити, хто саме займається «художествами», та нічого путящого з того не вийшло. Дівчина тільки перестала нормально спати, прокидаючись серед ночі від найменшого шурхотіння, але все одно свастика на дверях їхньої кімнати з’являлася мінімум двічі на тиждень. Бували й інші сюрпризи. Наприклад, підсунуті під двері віршовані записочки:

                                 Руйнували, мордували,

                                 Церквами топили…

                                 А тим часом Федяки

                                 Ножі освятили.15

На цій підставі Ніна запідозрила, що їхнім цькуванням командує подружжя Мориченків. Адже відповідальний працівник Подільського райвиконкому товариш Мориченков (невідомо яким чином, але він «русифікував» власне прізвище, приписавши наприкінці літеру «в») ще на самому початку німецької окупації Києва особисто прослідкував, щоб поліцаї відвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманів з їхнього двору, коли ж чоботареві Меїру Гехтману вдалося дивом утекти – допоміг його вистежити і впіймати. В тому не могло бути найменших сумнівів, оскільки в жовтні 1941 року Мориченки урочисто в’їхали в більшу за площею кімнату Гехтманів. А такий «приз» німецькі окупанти виділяли саме тим, хто допомагав їм зробити Київ територією «юденфрай».

Ясна річ, коли фашистів прогнали, чекісти взялися за Мориченків. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Більше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пішов працювати в Подільський райвиконком, а його дружина Тамара Антипівна тепер викладала українську мову й літературу в середній школі № 20. До речі, це була ще одна причина запідозрити саме їх – бо хто краще від профільної вчительки міг розбиратися в літературній спадщині Великого Кобзаря…

– А ти доведи, фашистко! – щоразу сміялася в обличчя Ніні вчителька, й її верхня губа здималася вгору від насолоди, коли вона повторювала, немов суддівський вирок: – Фашистко!..

Однак найстрашніше сталося позаторік, коли просто посеред ночі віконна шибка в їхній кімнаті раптом тріснула й посипалася дрібненькими друзками, слідом за тим з двору влетіла й гепнулася на підлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папірець. Останній виявився радянським агітплакатом часів Великої Вітчизняної війни з виправленим пропагандистським гаслом:

Смерть німцю ФЕДЯКАМ!

З мамою сталася істерика, після якої у нещасної віднялися ноги. Ніна спробувала поскаржитися в міліцію. Там обіцяли розібратися… але скільки не старалися, винних так і не знайшли.

– Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дівчину Тамара Антипівна, при цьому її верхня губа випнулася особливо помітно. Ніна не відповіла нічого, бо поспішала до мами, відтепер назавжди прикутої