Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

Як тільки я залишилася сама, скинула святкове вбрання й залізла в теплу ванну. То був мій звичний спосіб відновлення життєвого тонусу. Пів години у ванній з бузковою піною зробили свою справу - я була немов нова. Загорнувшись у великий салатовий рушник,  вийшла в зал і ахнула - на дивані сидів Вовка.

— Тобі личить салатовий колір, - він підвівся й почав наближатися. – Ти обіцяла прийти. Я чекав.

— Ковальчуки подарунки завозили. Я не могла їх до тебе завезти. Що б вони подумали? Одягнулася б і прийшла, – виправдовувалася я.

—  Не варто одягатися, - він притис мене до себе, як дитина притискає дорогу іграшку. – Зараз виспимось і підемо подавати заяву до РАГСу. І спробуй тільки заперечити щось. Соня, ти все, що в мене лишилося. Нема ні тата з мамою, ні бабусі. Останні два роки я тільки й мріяв про те, як ми разом. Соня, я до чортиків втомився мріяти про тебе! – вимовив він і поцілував. Потім відсторонився і ледве вимовив, не зводячи з мене своїх гарних очей:

— І ти зможеш сказати «ні»?

Я не змогла сказати «ні». Тому що дуже любила його. Більше життя. Так, принаймні мені здавалося. Думка про це дивувала своєю безсоромністю. Але тіло горіло, як у вогні. Я підняла важкі повіки й зустрілася з його поглядом, гарячим, темним і шаленим, який світився мовчазною обіцянкою задоволення. Я не могла відвести очей від нього, відчуваючи, як Вовині руки звільнили мене від рушника та обхопили стегна.

— Все, Соня. Тепер ти тільки моя, - промовив Вова, і  я відчула нотки тріумфу в його голосі. Не встигла й ахнути, як його руки зімкнулися на моїй талії і він без жодних зусиль підняв мене й переніс на ліжко. У його намірах не було й краплі сумніву. Доторки його теплих губ були солодкими. Мені було настільки добре, що я вже не обмежувала його свободу дій. Через годину всі сумніви й сором були геть відкинуті. Його розбещеність еротичними фільмами (або я не знаю, звідки він цього всього набрався) перемогла моє пуританське виховання. Я скинула з себе вантаж столітніх заборон і, на диво,  остаточно розкріпостилася, відчувши легкість думок і тіла. Дивовижна гармонія!

— А у мене вдома на тебе чекали ароматні хвойні свічки, смачна вечеря й ліжко в рожевих пелюстках, - Вовка намагався сказати, що я даремно не прийшла до нього.

— Ух ти! Зараз трохи поспимо й підемо до тебе, - рішуче мовила я.

— Ні, Сонь, не підемо. Ти мені обіцяла, що переїдеш до мене. Назавжди, - він як дитина обіймав мене й говорив майже пошепки. – Забула? Я боюся спати один. Мені потрібна ти. 

—Що? Прямо сьогодні? – дивувалася його нахрапистості. 

— Можна й завтра, - погодився на невеличке відтермінування Вова.

— Які ви великодушні, Володимире Павловичу. А ти не боїшся, що я набридну тобі, примелькаюся? Ми можемо не витримати  елементарної побутової рутини? – лякала невідомим майбутнім.

— Піди комусь іншому розкажи ці жахіття. Повір, у нас з тобою буде все зашибісь! А може ще й краще. У собі я впевнений.