Фараон - Болеслав Прус
«Бик Гор, дужий Апіс, що поєднав корони царства, золотий яструб, що править мечем, переможець дев’яти народів, цар Верхнього й Нижнього Єгипту, володар двох світів, син сонця Мер-Амон-Рамзес, улюбленець Амона-Ра, господар і володар Фіваїди, син Амона-Ра, названий син Гора, народжений Гормахісом, цар Єгипту, володар Фінікії, владика дев’яти народів».
Коли присутні ствердили цей напис схвальними вигуками, з-за завіси вибігли танцівниці і протанцювали перед саркофагом священний танець, а жерці запалили курильниці. Потім мумію зняли з човна і внесли до святилища Амона, куди Рамзес XIII уже не мав права заходити.
Незабаром служба скінчилась, і всі, зібрані сюди, покинули храм.
Повертаючись до Луксорського палацу, молодий фараон так поринув у свої думки, що майже не помічав величезної юрби й не чув її вигуків.
«Я не можу обманювати сам себе, — думав Рамзес — Верховні жерці зневажають мене, чого не знав досі жодний фараон, і навіть підказують мені, як я можу здобути їхню ласку. Вони хочуть правити державою, а я маю стежити, щоб народ виконував їхні накази… Але буде інакше: я наказуватиму, а ви будете виконувати. І або я загину, або поставлю на ваші шиї свою царську ногу…».
Два дні священна мумія Рамзеса XII пробувала в храмі Амона-Ра, в місці такому божественному, що, крім Гергора й Мефреса, навіть верховні жерці не мали права туди входити. Перед мертвим горіла лише одна лампада, вогонь якої, підтримуваний чудесним способом, ніколи не згасав. Над небіжчиком висів у повітрі символ людської душі — яструб з людською головою. Чи це був механізм, чи справді жива істота, ніхто не знав. Але певним було те, що жерці, які зважувались крадькома зазирнути за завісу, бачили, що ця істота висіла в повітрі, не спираючись ні на що, ворушила устами й поводила очима.
Поховальний обряд тривав далі. Золотий човен перевіз мумію на той бік Нілу. Але спершу він, оточений величезним почтом жерців, плакальниць, воїнів і люду, обкурюваний пахощами, під музику, голосіння і співи, проїхав головною вулицею Фів.
Це була, мабуть, найкраща вулиця в усьому єгипетському царстві: широка, рівна, обсаджена деревами. П’ятиповерхові і навіть шестиповерхові будинки були згори донизу викладені мозаїкою або покриті, кольоровими барельєфами. Здавалося, що на цих будинках розвішені величезні барвисті килими чи картини, які зображають працю купців, ремісників, моряків, а також далекі країни та їхні народи.
Одне слово, це була не вулиця, а безконечна галерея картин, варварських щодо рисунка, яскравих щодо барв.
Поховальна процесія пройшла близько двох кілометрів з півночі на південь. Приблизно посередині міста вона зупинилась, а потім повернула на захід, до Нілу.
В цьому місці посеред річки був великий острів, до якого вів міст, збудований на човнах. Щоб уникнути якогось нещастя, воєначальники, які очолювали процесію, ще раз вишикували почет, по четверо в ряд, і звеліли їм іти дуже повільно і не в ногу. Для цього музиканти, що йшли попереду окремих груп, грали пісні, кожну в іншому ритмі.
Через кілька годин процесія перейшла перший міст, потім острів, потім другий міст і опинилася на лівому, західному березі Нілу.
Якщо східну половину Фів можна було назвати містом богів і царів, то західна була ділянкою меморіальних храмів і гробниць.
Процесія посувалася від Нілу в напрямі до гір центральною дорогою. На південь від цієї дороги стояв на пагорбі храм, що увічнював перемоги Рамзеса III. Стіни його були вкриті розписом, що зображав подолані народи: хеттів, аморейців, філістимлян, ефіопів, арабів та лівійців. Трохи нижче підносились дві велетенські статуї Аменготепа II в сидячій позі, висотою поверхів на шість. Одна з цих статуй мала чудесну властивість: коли на неї падало перше проміння сонця, вона починала бриніти, мов арфа, на якій обривалися струни.
Ще ближче до дороги, теж ліворуч від неї, стояв Рамзессеум — не дуже великий, але красивий храм Рамзеса II. Його вхід стерегли чотири статуї з царськими регаліями в руках, а на подвір’ї височіла статуя Рамзеса II, поверхів на чотири заввишки.
Дорога йшла поступово вгору, і дедалі виразніше було видно похилі узгір’я, подірявлені, як губка: це були гробниці єгипетських сановників. При вході до них, між стрімкими скелями, стояв дуже оригінальний храм цариці Хатасу. Ця будівля мала чотириста п’ятдесят кроків у довжину. З подвір’я, обнесеного муром, сходи вели на друге подвір’я, оточене колонами, під яким був підземний храм. З колонного подвір’я ще одні сходи вели до храму, видовбаного в скелі, під яким теж були підземелля.
Таким чином, храм мав два яруси, нижчий і вищий, з яких кожен, в свою чергу, поділявся на підземний і надземний. Сходи були величезні; поручні заміняли два ряди сфінксів, а вхід на кожні сходи стерегли по дві статуї в сидячих позах.
Від храму Хатасу починалась похмура ущелина, яка вела від гробниць вельмож до царських гробниць. Між двома цими ділянками містилася видовбана в скелі гробниця верховного жерця Ретеменофа; зали і коридори її займали близько двох моргів підземелля.
Дорога в ущелині стала така стрімка, що люди мусили допомагати волам, підштовхуючи жалобний човен. Почет посувався ніби по карнизу, видовбаному на одній із стін ущелини, і нарешті зупинився на широкій площадці, що підносилася на кільканадцять поверхів від дна ущелини. Тут були двері до підземної гробниці, яку фараон будував собі протягом тридцяти років свого царювання. Ця гробниця була справжнім палацом з покоями для фараона, його родини та слуг, з трапезною, опочивальнею, ванною, з капличками, призначеними для різних богів, і, нарешті, з колодязем, на дні якого була невеличка камера, де навіки мала спочити мумія фараона.
При світлі смолоскипів видно було стіни всіх покоїв, вкриті написами й картинами, які відтворювали всі справи й розваги небіжчика: полювання, будування храмів та каналів, тріумфальні походи, урочисті відправи на честь богів, битви війська з ворогами, працю людей… Але це ще не все. Покої були не тільки заставлені меблями, посудом, колісницями, зброєю, квітами, наповнені м’ясом, печивом і вином, але в них ще стояло безліч статуй.
