Фараон - Болеслав Прус
Фараон підпер голову рукою й замислився.
— Мені було б жаль, — сказав він, — якби тебе на цій дорозі спіткало нещастя.
— В найгіршому випадку мене спіткає смерть, а хіба вона не загрожує навіть фараонам?.. Хіба, зрештою, ти, святий володарю, не йшов сміливо до Содових озер, хоч не був певен, що повернешся звідти?.. Не думай, володарю, — вів далі жрець, — що мені доведеться пройти всю дорогу, якою ходять ті, що відвідують Лабіринт. Я знайду коротший шлях, і за час одної молитви до Осіріса дістанусь туди, куди ти, йдучи, міг проказати зо тридцять молитов…
— Хіба там є інші входи?
— Безперечно є, і я мушу їх знайти, — відповів Саменту. — Адже я не піду, як ти, володарю, вдень, та ще й через головну браму…
— А як же?..
— У зовнішньому мурі є потайні входи, які мені відомі і яких мудрі доглядачі Лабіринту ніколи не стережуть… В дворі вночі варти зовсім мало, і вона так покладається на опіку богів чи на страх простолюду, що найчастіше спить… Крім того, тричі між заходом і сходом сонця жерці йдуть на молитву до храму, а їхні воїни моляться на подвір’ї просто неба… Поки вони скінчать молитву, я буду в будинку.
— А якщо ти заблудиш?..
— Я маю план.
— А якщо цей план фальшивий? — мовив фараон, не можучи приховати тривоги.
— А якщо ти, святий володарю, не дістанеш скарбів Лабіринту?.. Якщо фінікійці, роздумавши, не дадуть обіцяної позики?.. А якщо військо буде голодне, а сподівання народу не справдяться?.. Повір мені, володарю мій, — казав далі жрець, — що я серед коридорів Лабіринту почуватиму себе безпечніше, ніж ти в своїй державі…
— Але пітьма… пітьма! І стіни, яких не можна пробити, і підземелля, і ті сотні ходів, де людина не може не заблудити…
Вір мені, Саменту, що боротьба з людьми — це забавка, але сутичка з темрявою й невідомістю — страшна річ!.. Саменту усміхнувся.
— Ти, володарю, — відповів він, — не знаєш мого життя… Коли мені було двадцять п’ять років, я вже був жерцем Осіріса.
— Ти? — здивувався Рамзес.
— Я. І зараз розповім тобі, чому я дав перевагу Сетові. Мене відправили на Сінайський півострів, щоб я там спорудив каплицю для гірників. Будівництво тривало шість років, а я, маючи багато вільного часу, блукав між горами й оглядав тамтешні печери. Чого я там тільки не бачив!.. Величезні коридори, яких не пройдеш і за кілька годин; тісні входи, крізь які треба було повзти на животі; печери, такі величезні, що в кожній міг би вміститися храм. Я оглядав підземні річки й озера, кришталеві палаци, геть темні гроти, в яких не було видно власної руки, або, навпаки, такі ясні, наче в них світило друге сонце… Скільки разів я блудив у незчисленних переходах, скільки разів гас у мене смолоскип, скільки разів я скочувався у невидимі провалля… Траплялось, що я по кілька днів не виходив з підземель, живився пряженим ячменем, злизував вологу з мокрих скель, не певний, чи ще повернусь на світ. Та зате я набрався досвіду, зір загострився в мене, і я навіть полюбив ці пекельні краї. А зараз, коли я подумаю про дитячі тайники Лабіринту, мені сміятись хочеться… Людські будівлі здаються кротячими норами в порівнянні з гігантськими творіннями безмовних і незримих духів землі. Та якось я натрапив там на такі жахи, що це взагалі вплинуло на мій вибір у житті. На захід від Сінайської копальні розкинулась ціла сітка ущелин і гір, між якими часто озиваються підземні громи, здригається земля, а іноді навіть видно полум’я. Підштовхуваний цікавістю, я вибрався туди на тривалий час і під час пошуків через непомітну розколину відкрив цілу мережу велетенських печер. Під склепінням кожної з них могла б уміститися найбільша піраміда. Коли я там блукав, раптом до мене дійшов неприємний запах тліну, такий бридкий, що я вже хотів утекти. Поборовши огиду, я, однак, зайшов до печери, звідки йшов цей запах, і що я там побачив… Уяви собі, володарю, людину, в якої руки й ноги наполовину коротші, ніж у нас, зате товсті й незграбні і закінчуються кігтями. Додай до цього широкий, сплющений з боків хвіст, зверху зазубрений, як півнячий гребінець, та ще дуже довгу шию, а на ній — собачу голову. І, нарешті, одягнути цю потвору в панцир, покритий на спині гачкуватими шипами… Тепер уяви собі, що це чудовисько стоїть на ногах, руками й грудьми спираючись на скелю…
— Це щось дуже бридке, — озвався фараон. — Я б одразу його вбив…
— Ні, воно не було бридке, — мовив жрець, здригнувшись. — Подумай, володарю, ця потвора була як велетенський обеліск…
Рамзес XIII зробив рух невдоволення.
— Саменту, — сказав він, — мені здається, що ти бачив свої печери уві сні…
— Присягаюсь тобі, володарю, життям своїх дітей, що я кажу правду!.. — вигукнув жрець. — Якби ця потвора в зміїній шкурі, покрита колючим панциром, лежала на землі, то в довжину разом з хвостом мала б кроків п’ятдесят… Незважаючи на жах і огиду, я кілька разів повертався в печеру, де була потвора, й оглянув її дуже уважно…
— То вона була жива?
— Ні. Це був уже труп, дуже давній, але так збережений, як наші мумії, завдяки дуже сухому повітрю, а може, й не відомим мені солям, що були в грунті… Це було моє останнє відкриття, — вів далі Саменту. — Я вже більше не заходив до печер, але багато думав. «Осіріс, — сказав я собі, — творить великих тварин: левів, слонів, коней… А Сет породжує зміїв, кажанів, крокодилів… Потвора, яку я знайшов, напевне, витвір Сета. А оскільки вона більша за всіх тварин, яких ми знаємо під сонцем, то, виходить, Сет — бог могутніший, ніж Осіріс». Тоді я прихилився до Сета, а повернувшись в Єгипет, оселився в його храмі. Коли я розповів жерцям про моє відкриття, вони пояснили мені, що знають ще багато таких потвор.
Саменту передихнув і говорив далі:
— Якщо ти, святий володарю, схочеш колись одвідати наш храм, я покажу тобі в гробницях дивні й страшні потвори: гусей з головою ящірки та з крилами кажана, ящірок, схожих на лебедів, але більших за страуса, крокодила, втричі довшого за тих, що живуть у Нілі, жабу, завбільшки як собака… Це або мумії, або скелети, знайдені в печерах і збережені в наших гробницях. Люди думають, що ми їм поклоняємося, а насправді ми лише вивчаємо їхню будову і зберігаємо від розкладу,
— Я повірю тобі, коли побачу
