Фараон - Болеслав Прус

— Володарю мій, — відповів жрець, — земля, на якій ми живемо, зазнала великих змін. Навіть у самому Єгипті ми знаходимо руїни міст і храмів, глибоко захованих під землею. Був час, що місце Нижнього Єгипту займала морська затока, а Ніл котив свої води на всю ширину нашої долини. Ще раніше тут, де нині наша держава, було море… А наші предки жили в країні, яку тепер зайняла західна пустеля… Ще давніше, десятки тисяч років тому, на землі не було людей таких, як ми, а блукали створіння, схожі на мавп, які, однак, уміли будувати халабуди, підтримувати вогонь та битися палицями й камінням. Тоді не було ні коней, ні волів; а були слони, носороги й леви, втроє чи вчетверо більші за теперішніх звірів, але з таким самим тілом. Та й гігантські слони не найдавніші чудовиська. Раніше за них жили велетенські гади, що вміли літати, плавати й ходити. Ще раніше за гадів на світі були самі слимаки й риби, а до них лише рослини, але такі, яких тепер уже немає…

— А ще раніше?.. — спитав Рамзес.

— Ще раніше земля була гола й порожня, а дух божий кружляв над водами.

— Я щось чув про це, — сказав фараон, — але не повірю, поки ти мені не покажеш мумії потвор, які нібито спочивають у вашому храмі.

— З твого дозволу, святий володарю, я скінчу свою розповідь, — мовив Саменту. — Отже, коли я тоді в Сінайській печері побачив той велетенський труп, мене охопив такий страх, що я кілька років не зважувався зайти до жодної печери. Та коли жерці Сета пояснили мені, звідки взялися такі дивні істоти, мій страх розвіявся, а натомість народилась цікавість. І сьогодні немає для мене милішої розваги, як блукати в підземеллях та шукати доріг у темряві. Тому Лабіринт завдасть мені не більше клопоту, ніж прогулянка по царському саду.

— Саменту, — сказав Рамзес, — я дуже ціню твою надлюдську відвагу й мудрість. Ти розповів мені стільки цікавих речей, що справді я сам радий був би оглянути печери і, може, колись попливу разом з тобою до Сінаю. Та все-таки мене бере сумнів, чи зможеш ти пробратися в Лабіринт, і я про всяк випадок хочу скликати зібрання єгиптян, щоб воно уповноважило мене скористатися часткою скарбу.

— Це ніколи не завадить, — відповів жрець. — Але моя праця не пропаде марно, бо Мефрес і Гергор не згодяться віддати скарби.

— І ти певен, що тобі пощастить?.. — знову допитувався фараон,

— Відколи існує Єгипет, — переконував його Саменту, — не було людини, що була б так готова до перемоги в цій боротьбі, яка для мене навіть не є боротьбою, а забавкою. Одних лякає темрява, яку я люблю і навіть бачу в ній. Інші не змогли б зорієнтуватися в численних кімнатах і коридорах, а я роблю це легко. Деякі не знають секретів, як одчиняти потайні двері, з чим я добре обізнаний. Коли б я навіть не знав більше нічого, крім того, що перелічив, то й так через місяць-два я одкрив би дорогу в Лабіринті. Але ж я маю докладний план усіх переходів і знаю слова, які проведуть мене з зали до зали. Що ж тоді може стати мені на перешкоді?..

— І все-таки глибоко в душі твоїй криється сумнів, інакше ти б не злякався офіцера, який нібито йшов за тобою…

Жрець знизав плечима.

— Я нічого й нікого не боюся, — відповів він спокійно, — я просто обережний. Завбачую все і навіть готовий до того, що мене спіймають…

— Які жахливі муки чекали б тебе!.. — тихо мовив Рамзес.

— Ніяких. Просто з підземель Лабіринту я відкрив би собі двері до країни, де панує вічне світло.

— І ти не нарікатимеш на мене?..

— За що?.. — спитав жрець. Адже Я досягну великої мети: хочу зайняти в державі місце Гергора…

— Присягаюся, що ти його займеш!..

— Якщо не загину, — відповів Саменту. — А що на вершини гір доводиться пробиратися над прірвами, що в такій мандрівці може посковзнутися нога і можеш зірватися, — що ж тут такого?.. Ти, володарю, потурбуєшся про долю моїх дітей.

— Тоді йди, — згодився фараон. — Ти достойний бути моїм найпершим помічником.

Розділ п’ятдесят восьмий

Залишивши Абідос, Рамзес XIII поплив далі вгору по річці до міст Тан-та-рен (Дендера) і Кенне, які лежали майже навпроти: одне на східному, друге на західному берегах Нілу.

В Тан-та-рені було два визначних місця: став, у якому розводили крокодилів, і храм Гатор, при якому була вища школа. Тут вчили лікувати, співати побожних пісень, відправляти службу богам і, нарешті, астрономії.

Фараон побував в обох місцях. Він обурився, коли йому сказали викурити пахощі перед священними крокодилами, яких він вважав звичайними гадами, смердючими й дурними. А коли один із них під час жертвоприношення витяг голову й схопив фараона зубами за одяг, Рамзес так тріснув його по голові бронзовою кадильницею, що гад на якийсь час заплющив очі й розчепірив лапи, а потім позадкував у воду, наче зрозумівши, що молодий володар навіть з боку богів не терпить нахабства.

— Може, я вчинив блюзнірство? — спитав фараон верховного жерця.

Святий муж глянув краєм ока, чи хто не підслухує, і відповів:

— Якби я знав, що ти, володарю, піднесеш йому таку жертву, то подав би тобі довбню, а не курильницю. Цей крокодил — найнезносніша тварюка в усьому храмі… Якось він схопив дитину…

— І з’їв?..

— Батьки були задоволені… — відповів жрець.

— Скажи мені, спитав, подумавши, фараон, — як ви, розумні люди, можете поклонятися тваринам, яких до того ж, коли немає свідків, готові лупити палицями?..

Верховний жрець ще раз оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу немає нікого, відповів:

— Сподіваюсь, що ти, володарю, не запідозриш людей, які визнають єдиного бога, що вони вірять у святість тварин… Усе, що робиться, робиться для простого люду… Бик Апіс, якого нібито вшановують жерці, найкращий бугай у всьому Єгипті, що підтримує породу нашої худоби… Ібіси і лелеки очищають від падла наші поля, коти виловлюють мишей у наших коморах, а крокодили очищають воду в Нілі, якою ми без їхньої допомоги напевно труїлися б… Тим часом легковажний і темний народ не розуміє користі, яку приносять ці тварини, і винищив би їх за один рік, якби ми не охороняли їх від цього релігійними обрядами. Це таємниця наших храмів, призначених для тварин, і нашого побожного ставлення до них. Ми обожнюємо те, що народ повинен шанувати, бо це приносить йому користь.

У