Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Я знаю могилу, в якій труна жінки лежить згори, на труні чоловіка, як оце зараз ти на мені, — кажу я.
Що це за могила? — запитує вона, дивлячись на мене застиглим поглядом, немов загіпнотизована.
Могила Петрова. Археолога, який вивчав скитські могильники і могильники антів. Того, яким я цікавився ще до війни.
Я відчуваю пальцями крізь одяг, як раптово напружуються м’язи її спини. Але вона не ворушиться, не відсовується від мене. Вираз очей стає запитальним.
Він багато років любив жінку, — продовжую я. — Писав їй листи. Але майже до кінця життя їх розлучали.
Романа починає пручатись, віддаляє від мене своє обличчя. На ньому проступає чи то переляк, чи образа.
Він помер першим, — не припиняю говорити я.
Сам не знаю, що це на мене найшло. Ніби щось увімкнулось у голові. Ніби промінь світла впав на затемнену частину мозку.
Він помер першим, а вона заповіла, що хоче бути похована в його могилі. Хоча через дорогу вже багато років чекала могила її десятилітнього сина. І символічна могила першого чоловіка, який загинув невідомо коли, де і як. Його розстріляли в Сандармоху.
Можливо, мені здається, але Романа смикається так, немовби хоче втекти від мене.
Її звали Софією, — кажу я.
Усмішки зникають. Вона приглядається до моїх губ. Її погляд стає сумним. Я роблю рух, щоби знову притягнути її до себе, але цієї миті вона піднімається. Підбирає з підлоги подерті сторінки, випростовує їх на столі, старанно розгладжує долонями.
Згодом я сиджу навпроти неї і спостерігаю, як вона склеює прозорим скотчем те, що ще можна порятувати.
Навіщо ти це робиш? — запитую я. — Це нічого не дасть. Ці книжки до мене не промовляють.
Вони допоможуть тобі пригадати, — знову повторює вона своє заклинання. — Скоро ти все пригадаєш.
Починати треба зі смерти. З найбільшого в Европі озера, яке в ході історії безслідно всякло в землю. Зі скитських могильників і могильників антів. З викопаних у лісах і полях Східної Европи ям, заповнених болотяною водою і трупами, до яких живі ще жертви лягали таким чином, щоб зекономити якнайбільше місця. З невідомої могили Пінзеля в Бучачі. З пишного білосніжного поховання Баал Шем Това в Меджибожі, схожого на палац із хмар і айсбергів. Зі слів, які Сковорода забажав мати на власній могилі в селі Сковородинівка Харківської области: «Світ ловив мене, та не впіймав». Вони виписані на камені, на сірому граніті, недбало обтесаному й заокругленому — він нагадує ембріон, завмерлий на котрійсь зі стадій розвитку.
Про Пінзелеву смерть ми вже говорили багато. Тільки вона нічого не сказала нам у відповідь. Про Пінзелеву смерть відомо тільки те, що скульптор помер. Його не стало у період між вереснем 1761, коли він отримав гроші за вівтарі в Монастириськах, і жовтнем 1762, коли його вдова знову взяла шлюб.
З невідомих причин дехто з дослідників вважає, що Пінзель помер у доволі молодому віці — мовляв, йому було близько 45 років. Чим вони керуються? Віком дружини? Промовистою сексуальністю його робіт? Ці орієнтири більш ніж непевні. У такому разі він мав би прибути до Бучача десь у віці двадцяти років, ще зовсім юним і неопереним. Натомість крізь мряку й затуманеність зображення, крізь товщу й каламуть часу нам вдається розгледіти інше: до містечка скульптор прибув уже сформованим митцем, чиї талант і майстерність промовляли самі за себе. Він мав набиту руку, власний стиль і добряче розворохоблену душу. Пінзель приїхав не тільки навченим — він був здатен навчати інших. Усотавши в себе мистецтво й техніку майстрів великого світу, він прибув у місце, де міг відкинути практично все і робити по-своєму.
Ймовірніше, що смерть запопала Пінзеля вже після шістдесяти років. Може, навіть у сімдесят. Може, він уже був натоді по-справжньому старим чоловіком, згорбленим і перехнябленим. З жовтуватою тонкою шкірою, з руками, що втрачали міць, із вологими очима, які перестали розрізняти нюанси відтінків.
Таке припущення негайно видасться жартом, коли поглянути на статую святого Онуфрія: на твердість і впевненість форм, на чіткість і впевненість ліній, на силу й нахабство виконання. Навіть якби Пінзель на той момент усього лише керував процесом — складно припустити, що вказівки походили від немічного старця.
Отже, помираючи, він був уже літнім паном, але все ще міцним і діяльним. Смерть наблизилася до нього, вочевидь, іззаду чи збоку, доволі несподівано. Вона, звичайно, роками годувала його своєю чорною юшкою: випарами хімічних речовин, деревним і кам’яним пилом, дрібнішими й більшими виробничими травмами. Можливо, він кашляв і хрипко дихав. Можливо, на погоду йому крутило суглоби. Всередині нього могло розростатись злоякісне утворення, причин виникнення якого нам ніколи не світить докопатися.
Чи могла Пінзелева смерть бути наслідком його втечі до Бучача? Чи могло її насіння засіятися ще там, у західнішій Европі? Чи була б вона, ця смерть, інакшою, якби Пінзель до Бучача не прибув, якби жив деінде?
З листа Матвія Полейовського ми знаємо, що помер Пінзель «при фабриках» Потоцького — тобто помер працюючи, в розпалі діяльности.
Ми не можемо знати, помер він у ліжку чи на ногах, при котрійсь зі своїх скульптур. Помирав довго чи сконав раптово: щойно показував помічникові, як слід поглибити очні западини у святого, — а тут уже лежить долі, синій, із виваленим назовні язиком. Ми не можемо знати, яку реакцію викликала Пінзелева смерть у його дітей і дружини, у людей, що працювали в майстерні, у графа Потоцького. Натомість знаємо точно, що вона не викликала жодної реакції в архітектора Меретина, оскільки той сам уже три роки як був мертвий. Не знаємо, якими були похорони Пінзеля, хто копав його могилу і хто виготовляв гробівець. Знаємо, що в чорному Пінзелева вдова ходила зовсім недовго, але не знаємо натомість, як довго навідувала вона могилу свого другого чоловіка. І де розташована ця могила, не знаємо також.
Що коли Пінзеля вбив святий Онуфрій — один із останніх творів майстра? Святий старець
